«Коли б я був німець або москаль, то потім я зробив би велику кар'єру...»

Тимотей Бордуляк – письменний і душпастир, похований у Великому Ходачкові, де прожив третину століття

«І справді, коли б я був німець або москаль, то потім я зробив би велику кар'єру і міг стати великим письменником, навіть світової слави. Але, на жаль, в нашім українськім, галицькім загумінку з того не вийшло нічого, і як і до того часу, себто до появи «Ближніх», був письменником без професії, а тільки дилетантом, аматором, – таким самим я лишився і на дальше і во віки віков… – писав про своє життя письменник і водночас парох села Великий Ходачків під Тернополем Тимотей Бордуляк. – Письменник з професії, то є у мене такий письменник, котрий творить і пише, а за те від свого громадянства дорогою продажі своїх творів дістає заплату і з того жиє. А письменник не з професії, то є такий письменник, що йому ніхто не дасть за йог працю ломаної копійки, навіть тоді, коли б він писав самі шедеври, але всі хочуть і собі того бажають, щоби він писав з патріотизму, а зате ті ультрапатріоти-редактори і видавці його ошукують і експлуатують».

Твори Бордуляка усі ми колись «проходили» у школі і зі спадщини якого більшість запам'ятала хіба назву «Дай, Боже, здоровля корові». Насправді ж автор – надзвичайно плідний. Читати його твори треба не стільки дітям, скільки дорослим. І не лишень тому, що він багато писав про заробітчан і заробітчанські долі. А ще й через те, що за словами його старшого колеги по перу Івана Франка він належав до письменників, для яких «головна річ – людська душа» він У 2016-му минає 80 років від смерті літератора.

Мало не з'їли вовки

Майбутній душпастир і літератор народився у 2 лютого 1863 року у селі Бордуляки Бродівського повіту. До школи ходив у містечко Станіславчик. Йти треба було через ліс і одного разу взимку хлопця мало не з'їли вовки. Він утікав, скільки міг, а тоді упав знесилений. Врятував дядько, якого попередили діти, що бігли швидше.

Тимотей Бордуляк навчався у Львівській українській гімназії і на богословському факультеті Львівського університету. Творити починав із поезії, але перейшов на прозу.

«Поезії тепер я взагалі мало читаю, но і тепер я маю свого улюбленого поета, а єсть ним Данте Алігієрі, а, властиво Divina comedia. І коли мені часом прийде охота побуяти в піднебесних просторах поезії та зладити поетичний бенкет для фантазії і нервів, тоді беру і читаю Дантову «Комедію» в оригіналі, бо лише в оригіналі може вона подобатися і зробити враженнє, страшенне враженнє. Однак для мене завсігди єсть і буде найдорожчим рідне слово…» – писав Тимотей Бордуляк у біографічних замітках у 1898 році.

Герой статті – автор десятків творів, герої яких вражають характерами, а їхні життєві драми – ще й трагічністю. От взяти хоча б емігрантський цикл «Бузьки», «Ось куди ми підемо, небого», «Іван Бразілієць», оповідання «Батюшка Спирідіон» чи «Татари».

Праці Бордуляка видавали не тільки у Галичині, а й у Києві. Окремою збіркою оповідання письменника видрукували у Львові під назвою «Ближні». У 1903-му в столиці України вийшли «Оповідання з галицького життя». Причому, видавці навіть не запитали дозволу в автора.

«Самі знаєте, що вони зле зробили, коли не віднеслись до мене в своїм часі і не просили о дозвіл на видання моїх творів…», – писав парох до ще одного нашого земляка Володимира Гнатюка 8 липня 1905 року.

Зрештою, за це видання священику-літератору виплатили 200 австрійських крон гонорару.

Ніколи не був у Карпатах

У 1905 р. Тимотей Бордуляк отримав призначення у Великий Ходачків, де прожив понад 30 років, до своєї смерті 16 жовтня 1936 р.

«Ніде я звідси не виїздив, ніде не був, нікого не видів, тілько одноманітне Поділля, тілько степ і небо, і більше нічого. Я навіть в своїм життю не був у Карпатах. Видів іздалека, як вони тягнуться могучим ланцюгом із заходу на всхід, але в самих Карпатах я ще не був і не видів їх красоти. І ось я, може, одинокий із західноукраїнських письменників, що не був у своїм життю в Карпатах, бо не мав звідки собі позволити на таку приємність», – читаємо у листі Бордуляка від 10 березня 1933 р. до невідомого автора.

Оскільки письменник після Першої світової практично не друкувався, то вже по його смерті поширилася думка, що він узагалі перестав писати. Її знаходимо уже в некролозі авторства мовознавця Василя Сімовича, який закликав добре дбати про могилу отця. Але паузи насправді не було.

«…Я маю такий план: всі ті оповідання і нариси, що є надруковані в збірці під назвою «Ближні» року 1899, і ті оповідання, які після були друковані по фейлетонах різних часописів, і ті речі, які в мене знаходяться в рукописах і які я тепер пишу, і то інтенсивно пишу, щоб «відбити» за той час, який я стратив через війну і через інші перешкоди, які потім наступили, видати в своїм часі в кількох томах…», – писав герой цієї статті у 1932 році до літературознавця Володимира Радзикевича.

Звісно, що Тимотей Бордуляк встиг видати не всі свої твори – їх зберігали у родині. У 1939 чи 1940 р. представники радянської влади забрали частину рукописів, серед яких, між іншим, історію села Великий Ходачків. Серед зниклих, оповідання «Сибіряки», «Молитовник». Утім значну частину творів вберегли нащадки письменника. Частину їх видали у часописах і збірниках уже незалежної України, а в 2010-му з'явилася книга «Невідомі твори». До них і відсилаємо читачів.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.