Пляжна мода 1930-х
І все ж, вибір купальників був дуже великим.
“Вибираючи собі костюм до купання чи на пляж кожна пані повинна спромогтися на щирість, хоча б перед собою. Коли ж вона бачить, що має грудки жиру над стегнами або бюст занизько сидить, напевно вибере собі такий фасон костюма, який не наголошує на вадах її будови”, - читаємо у №11 журналу Moja przyjaciolka за 1934 рік. Цей часопис можна було передплатити і в Тернополі, адже Галичина тоді перебувала під Польщею.
Вимоги були строгі
Гасло, яке видання пропонувало жінкам, - “Без надмірностей!” А й справді, як пояснював часопис, костюм не може бути ані надто коротким, ані надто відкритим.
“Жінка лягає і у жодному випадку не може носити костюм з двох частин. Призначена для неї спідничка, що заступає... виступи бюсту. Бюстгальтер допустимий, але тоді, коли вжитий доречно — немає нічого настільки неестетичного, як кольорові стяжки, що вилазять з-під темного костюма, - попереджали пань і панянок, котрі збиралися на пляж. - Чи дійсно гарно виглядає жінка з глибоким декольте спереду, особливо схилена?”
А ще жінкам радили не одягати облягаючі костюми з численними перехрещеннями стрічок, коли поміж цими смужками виступає целюліт.
“Отож, шановні пані! Трохи самокритичності - і точно будете виглядати хороше і... красиво”, - підсумовували тоді журналісти.
Уже в іншій статті зі згаданого журналу жінкам доступно пояснювали різницю між костюмами для купання і “сонячними” костюмчиками, тобто пляжними. Адже загоряти у купальнику в той час не могла собі дозволити жодна порядна пані. Обираючи костюм, жінки повинні були дотримуватися чітких критеріїв. Він мав бути індивідуальним, модним, гарним і моральним.
“Сонячні” костюми
“Теперішня мода накреслила виразну границю між костюмами для купання і “сонячними”. Перші характеризуються простотою. Зроблені з вовни або ж трикотажу, найпевніше в одному кольорі, складаються з однієї частини, а оздоблює їх широкий гумовий пасок”, - описувала у жіночому журналі дописувачка із псевдо Варшав'янка.
Одягали у довоєнні часи і гумові шапочки та гумові тапочки. Останні — аби не поранити ноги об каміння чи гілля на дні озер і річок.
На відміну від купальників, костюми для заcмагання, як розписували у жіночих журналах 1930-х, були складнішими. Приміром, худим і щупленьким радили йти на пляж у спідничці або ж у видекольтованій на плечах блузочці і шортах до колін.
“Можна використати найрізнорідніші контрасти кольорів. Наприклад, верх костюму картатий, а поділ однобарвний. До того — капелюх із широкими полами, також картатий, оперезаний стрічкою, однобарвною із нижньою частиною костюма”, - йшлося уже у №12 журналу Moja przyjaciolka за 1934 рік.
Одягнути до засмаги костюм із двох частин це було вже “дуже сміливим” кроком, а для повненьких — ризикованим. Щодо пляжного взуття, то ними були зазвичай ремінні туфельки з високими кольоровими підборами.
Тернопільські пляжі
На Чорне і Азовське моря тернополяни до Другої світової не їздили — це була територія Радянського Союзу. Якщо і вибиралися кудись, то на Балтійське море. А от перед Першою світовою війною, ще за Австрії, популярними були курорти Адріатичного моря. Звісно, що дозволити собі відпочити там могли далеко не всі.
Відтак, у Тернополі здавна існували власні пляжі. Найдавніший із них, як подає Любомира Бойцун у книзі “Тернопіль у плині літ”, діяв біля Білої гори на Сереті.
“Від греблі Серет плив попід Загребелля і Петриків до Білої гори у Великі Береги аж до Березовиці. На правому боці Серету простяглися петриківські сіножаті, а на лівому, від Білої гори до Березовицького лісу, — тернопільські. Біла гора (назва від кольору тутешньої опоки) була улюбленим місцем відпочинку тернополян і найстарішим пляжем. Полюбляли відпочивати тернополяни і під Петриковом”, - пише пані Бойцун.
У 1932 році місцеві поляки облаштували у Тернополі біля петриківського моста пляж товариства Strszelec. Місце для плавання там було відгородженим від основної течії ріки. Після війни і до 1960-х пляж існував під замком. “Ближній” і “Дальній” пляжі — наймолодші.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
