«На цій війні більше питань, ніж відповідей»: лікар з Тернополя

Петро Левицький з військовим лікарем-реаніматологом із Харкова Андрієм Борисенком.

Тернополянин Петро Левицький кілька днів тому повернувся зі Слов’янська. Два тижні він очолював бригаду швидкої допомоги, яка допомагала важкопораненим бійцям в зоні АТО. Організували їх з медиків-добровольців Тернополя.

Пригадує, що збирався терміново - ще вдень був на роботі, а вночі поїхав. Планувалося, що на тиждень, але через можливі провокації на День Незалежності, попросили залишитися довше.

Відправився на Схід разом з фельдшером Романом Шелетином і водієм Юрієм Загалюком. Спочатку під Київ, а потім разом з колоною Національної гвардії, зі зброєю, технікою - у Слов'янськ. На місці їхню бригаду підсилили ще й військовим лікарем-реаніматологом з Харкова. Щодня вони проїжджали 500-600 км. Їздили по всій смузі вздовж лінії фронту біля Слов’янська – Артемівськ, Дружківка, Краматорськ, Дзержинськ - перевозили поранених для надання  кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги. Їхня бригада швидкої допомогла 28 бійцям.

- Чому ви поїхали в Слов’янськ?

- Відправити мобільну бригаду швидкої допомоги в зону АТО розпорядилися в департаменті охорони здоров’я згідно ініціативи міністра охорони здоровя Олега Мусія. Вся бригада погодилась їхати добровільно. Звичайно, сім’я переживала. Але дружина, заючи мій характер, сказала: «якщо не поїдеш – потім собі не пробачиш». Знання і вміння надання допомоги є. Крім того, я чотири рази їздив на Майдан, допомагав постраждалим. До речі, переважна більшість лікарів-добровольців, які є в зоні АТО, були лікарями на Майдані.

- З якими почуттями їхали?

- Я їхав з настроєм і готовністю надавати допомогу і рятувати людські життя. Хвилювався звичайно, трохи й страшно було, бо лякала невідомість. Але, приїхавши на місце, відчули тепле відношення і в частині, і з боку керівництва медичною службою. Ми швидко знайшли спільну мову і включились в роботу.

- Що конкретно ви робили в АТО?

- Ми поступили в розпорядження начальника медичної служби угрупування сил АТО в Слов’янську Андрія Коробкіна, який, до речі, є випускником Тернопільського медуніверситету. Щодня отримували конкретне завдання та об'їжджали населені пункти, лікарні, забирали тяжкопоранених і поранених середнього ступеня важкості, і перевозили їх для подальшого лікування чи оперативного втручання в заклади вищого рівня та у військовий шпиталь в місто Харків. Ми могли взяти одразу одного-двох поранених, потім наступних, і так – цілий день. А ввечері поверталися в імпровізовану казарму, де жили разом з бійцями нацгвардії. Їздили в супроводі озброєних працівників спецпідрозділу міліції «Кобра». Їхня машина попереду, а потім ми.

Останній випадок – везли в Харків спецпризначенця для оперативного втручання. У нього було осколкове поранення. Осколок пройшов зі сторони спини, розрізав шлунок, кишечник, частину печінки поранив і знаходився під шкірою на передній черевній стінці. В районній лікарні нема технічної можливості провести таку операцію. Там стабілізували його стан, підключили систему з плазмою крові та інфузійними розчинами, під’єднали катетери, та повезли його у військовий шпиталь. Дорогою ми постійно контролювали стан, підколювали знеболювальні, подавали кисень.

Перед цим був військовослужбовець з кульовим пораненням в грудну клітку. Куля великого калібру увійшла біля серця, повернула, пробила легеню і в районі хребта зупинилася. Це теж було важке і небезпечне поранення.

- Вас завжди супроводжували військові?

- Одного разу ми заїхали в Дзержинськ без супроводу. Там напередодні були бої, і ми потрапили в досить неприємну ситуацію. Наші військові прийняли нас за терористів. Адже до цього часу багато було провокацій та випадків, що «швидкими» пересувалися терористи і розстрілювали наших. І тут ми на «швидкій» та без відповідного супроводу…  Неприємно стояти під дулом автомату перед своїми. Але поспілкувалися, пред’явили документи, і все стало на своє місце. Тоді вони нам далі супровід за межі міста, а далі ми поїхали самі.

- Як це - бути лікарем на війні?

- У побуті довелося згадати, як був солдатом строкової служби 24 роки тому. Ранішній підйом, холодний душ, туалет за 300 м від казарми. Ліжок не вистачає, матрасів теж, за білизну взагалі мова не йде. Форми немає. Дуже вже наша армія настільки збідніла, що аж не віриться, що таке може бути…

А стосовно роботи, ушкодження тут інші ніж в цивільній медицині – переважно кульові та осколкові поранення. Специфіка полягає в тому, що тих, хто потребує допомоги багато і потрібно швидко визначити, кому надати допомогу в першу чергу, а хто ще може зачекати. Вдома маєш справу з однією людиною, є достатньо часу поспілкуватися, з’ясувати, що сталося, скласти план лікування. А тут поранених багато, цього часу немає. Треба дуже швидко приймати рішення і мати відповідну психологічну підготовку.

А ще стикнувся з такою ситуацією, що в деяких підрозділах лікар бере безпосередню участь у бойових діях. Тобто лікар йде з автоматом разом з бійцями, коли проводять зачистку, чи відбувається штурм підрозділів бойовиків. Це дивна ситуація, адже згідно з усіма правилами ведення війни – лікар надає допомогу в тилу. З бійцями має знаходитися санітар-стрілок або санінструктор. Адже, якщо загине лікар, то рятувати інших не буде кому. Хоча я бачив багатьох лікарів які настоювали: «Мене направте тільки туди, де стріляють, я ніде більше не хочу бути, тому що відчуваю таку потребу». І це не поодинокі випадки…

- Як ви оцінюєте ситуацію там зараз?

- Я приємно здивований патріотизмом наших військовослужбовців, які, не маючи відповідного і адекватного протилежній стороні і озброєння, і оснащення, все-таки витримують той натиск, не кидають поля бою, фактично з автоматами йдуть проти танків.

Я не можу коментувати дії військових, бо можливо їм видніше, як діяти, але мене неприємно здивували розповіді одного військовослужбовця, якого ми перевозили. Він казав, що на цій війні є більше запитань, ніж відповідей. Не можна пояснити чимало подій. Чомусь вчасно не надходить техніка, чомусь наші солдати довго опиняються відрізаними від допомоги. Чи це від нескоординованості дій, чи від витоку інформації.

Як лікар скажу, що слухаючи офіційну статистику про кількість поранених, можна сказати, що поранених набагато більше. Добровольчі батальйони не дають інформацію про своїх.

В плані медичного забезпечення, усього вистачало. Медиків було достатньо. Ми мали чим лікувати, могли допомагати всім, кому потрібно. Лікарні навіть мали медикаменти, які залишили після відступу терористи. Наклейки на ящиках були навіть з Сиктивкару.

Вразило звичайно, наскільки злагоджена робота волонтерів, які привозять все необхідне, і продукти, і речі, і медикаменти. Кажуть, пишіть, що вам необхідно, і все доставляють. Таке враження, що все тримається на волонтерській допомозі.

- Поїдете знову?

- Звичайно, якщо буде потреба. Але дав би Бог, щоб цієї потреби не було. Розумієте, там дійсно відчуваєш плече друга. Я тепер розумію бійців, які кажуть лікарям: «От ви зробіть все, що потрібно, і я знову туди. Це тому, що мої побратими мене там чекають». Звичайно, хотілось додому, але за день-два по приїзді дзвонять звідти хлопці, кажуть: «Нам тебе не вистачає». Я відповідаю, що постараюся найближчим часом приїхати.

Довідка. В цивільному житті Петро Левицький активна і зайнята людина. Йому 44 роки. Працює лікарем медицини невідкладних станів, викладає на кафедрі медицини катастроф та військової медицини медуніверситету, кандидат меднаук, доцент. За сумісництвом працює лікарем станції швидкої допомоги. Має власний бізнес. Одружений, є двоє дітей.

Серед інших захоплень – кікбоксинг і карате. Петро Левицький - знаний кікбоксер – свого часу виступав і перемагав на чемпіонатах світу і Європи, а зараз керує обласною федерацією кікбоксингу (версія IAKSA), є суддею міжнародної категорії. Цікавий рядок з резюме – майстер народної творчості – займається аплікацією рослинами.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.