Тернополянин уміє читати «думки» фотоапарата

>
- Хто був глядачем Ваших робіт?
Дарував фото друзям та знайомим. Декотрі з них навіть давали мені якісь копійки на плівку.
- А як Ви перейшли на кольорові знімки?
Перші кольорові фотографії почав робити, коли навчався в училищі. У ті часи це була надзвичайна рідкість. Ми з товаришем робили це в «польових» умовах. На квартирі, де ми жили, зробили фотостудію. Вікна закривали ковдрами та простирадлами, бо потрібно було працювати в абсолютній темряві. Якщо чорно-білу фотографію можна було робити тільки при червоному світлі, то кольорову – при зеленому та синьому. Тому ми купили спеціальний ліхтар та скло, яке періодично міняли. Як зараз пам’ятаю: ми з товаришем стоїмо біля столу, а на ньому – вісімнадцять мензур. Один засвічував фотографії, другий рахував час. Адже світлина повинна була відстояти в кожній мензурці певний час.
- Коли вже почали професійно займатися фотографією?
У 2001 році. Тоді я прийшов у «Тернопіль вечірній». На той час редактором був Олександр Вільчинський. Після того, як виконав завдання, редактор сказав: «Ну добре, візьмемо на випробувальний термін». Із того часу все й закружилося.
- Що найтяжче давалося в роботі фотокореспондента?
Спочатку мені було дуже складно навчитися відрізати плівку. Дуже переживав за саму фотографію. Це зараз можна подивитися на екрані, як вийшла людина. А тоді фотографував і не знав, чи не закрила вона очі, чи не відвернулася в груповому кадрі.

- Траплялися якісь курйозні ситуації?
- Ще на початках ми пішли з одним журналістом робити опитування. Він записував, а я фотографував. Плівку ніби вставив, та й на фотоапараті показувало, що плівка є. Але, як потім виявилося, десь злетіли зубчики. На проявленій плівці я нічого не побачив. День здачі газети, фотографій немає, редактор лютує. Довелося швиденько переробляти опитування. На сесіях і засіданнях я спочатку фотографував президію ззаду. Так і виходило, що на передньому плані було видно одні голови та маленькі зображення тих чиновників, які виступали. Якось було, що мені видали в бухгалтерії шматок плівки, а її не вистачило якраз для виступу серйозного посадовця. Знов мені роздавали на горіхи, коли в газеті не вийшла його фотографія.
- Із цифровою технікою, мабуть, уже проблем не виникало?
Перший цифровий фотоапарат мені в редакції подарували на День народження в 2005 році. Там було стільки незрозумілих кнопочок, та ще й позначки всі англійською мовою. Але нічого, розібрався. До фотоапарата треба звикнути. Якщо постійно працюєш з якимось предметом, то повинен знати кожну його «болячку». А фотохудожник настільки звикає до фотоапарата, що починає читати його «думки».
У місцевих газетах вже практично немає фотокореспондентів. Як думаєте, такі зміни на краще?
- Нині дуже модно бути універсалом. Але, думаю, що це не зовсім правильно. Кожен спеціаліст повинен робити свою роботу якісно. Коли журналіст перебуває на заході, важливо не пропустити якусь деталь із обговорення, а от фотокореспондент може схопити такий кадр, який не встигне ніхто сфотографувати. Просто він дивиться на ситуацію іншими очима, через об’єктив.

- Минулого року Вас зарахували в Спілку журналістів України. Щось змінилося у Вашій професійній діяльності?
Для мене найдорожчою винагородою є подяка від звичайних людей, котрі споглядають мої знімки. Хочеться, щоб людина подивилася, а в неї щось у душі сколихнулося. Коли я йшов отримувати членський квиток, у мене всередині було хвилювання. Я постійно думав, що не допрацював, не встиг чогось зробити. Тому зараз трохи пишу в газету. Звичайно, це – невеликі матеріали, а маленькі замальовки до власних фотографій.
- Плануєте зробити персональну виставку фоторобіт?
Мрію, але не знаю, коли зможу реалізувати свій задум. У мене чомусь постійно бракує часу на те, щоб впорядкувати свій архів. У принципі, і фотографії є.
- Бувають творчі кризи?
- Постійний творчий пошук виснажує. Інколи вже так втомлююся, що зовсім немає сил. Тоді кладу фотоапарат вдома, а сам їду на свою маленьку Батьківщину. Там ніби сповнююся цілющим родинним теплом, заряджаюся позитивною енергією та з новими силами повертаюся на роботу.
- Як думаєте, чи є сьогодні якісь перспективи для молодих фотокореспондентів?
Часом знімки грають більшу роль, аніж сам текст у газеті чи журналі. У Тернополі є досить перспективні молоді журналісти, котрі вчилися в мене, як робити фотографії. А зараз уже самі роблять шедеври. Це тішить. Дуже цінують фотографії у столичних виданнях. За один гарний знімок там можна отримати від 80 до 300 гривень. Багато молодих людей, моїх учнів тепер працюють на фотобанках – роблять знімки для зарубіжних друкованих та інтернет-видань, сайтів. Але, щоб зробити якісний матеріал, потрібно жити цією справою. Я вже не уявляю свого життя без фотоапарату. Він постійно зі мною, куди б я не йшов. На вихідних вибіжу кудись в місто у справах, а вже чогось не вистачає. Це вже не просто знаряддя праці, це – як стан душі, основа життя.

Досьє
Іван Пшоняк
Народився 3 грудня 1965 року в с. Федорівка Гусятинського району.
Освіта: керівників оркестрів народних інструментів (Теребовлянське культурно-просвітнє училище).
Робота: директор будинків культури, охоронець, зварник, фотокореспондент.
Сім’я: дружина Галина, син Михайло.
Улюблена музика: естрадна українська.
Улюблені книги: історичні детективи, настільна книга – «Повчання Іоанна Златоуста».
Заповітна мрія: зробити персональну виставку.
Кредо в житті: Завжди бути оптимістом, ніколи не опускати голову.

Наталія БУРЛАКУ

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.