Тернопільські волонтери на вишивках заробили на три автомобілі
Вони не вважають вишивання жіночою роботою, вишивають бісером рушники, картини, сумки і так заробляють кошти, щоб підтримати наших бійців на фронті.
- Роман, Влад, Богдан, Юрій, – перелічує чоловіків, які вишивають у штабі, волонтерка Лілія Мусіхіна. – Вишивають і наші хлопці, і ті, хто заходить у штаб. Сідають, за розмовою бісеринка до бісеринки – і є картина. А якось приїхав боєць з бригади, де воює мій чоловік, прийшов у штаб і запитав, чим може бути корисним. Кажемо: „Сідай з нами вишивати”. Тоді він побіг додому за своїми пяльцями і голками, і за два дні дуже багато вишив. Як виявилося, він раніше вишивав, але ми цього не знали – настільки класно, професійно. Потім свій набір голок мені подарував.
Лілія Місіхіна показує невелику картину з тризубом і калиною. Каже, що на ній вчилися вишивати всі чоловіки у штабі.
- Певно, збережемо її для історії, але якщо захочуть купити, то залюбки продамо. Рамку до неї вже маємо, - додає співрозмовниця і продовжує розповідати про вишивальників. - Влад із Луганська. Десь півроку у штабі. Зараз, правда, руку порізав, не шиє, а так вишиває щодня. От Юра у нас – головний в’язальник шапок на машинці, а бісер тільки-но освоює. Ми йому дали маленьку картинку вишивати. Роман – профі, чи не найбільше вишив.
Волонтери вишивають великі картини, бо хочуть зробити триптих, де зображені фрукти й квіти.
- Картини відправляємо за кордон, діаспора реалізовує, - розповідає волонтер Роман Павлишин. - Передають кошти нам, а ми на ті гроші закуповуємо те, що потрібно. Це переважно автомобілі. І це працює – три машини за вишивки вже купили. Дві - на фронті, третя - на обслуговуванні, цього тижня вона виїжджає на Схід.
А почалося з того, що взимку в штаб привезли білу тканину, з якої хотіли шити маскхалати. Але замість тканини для маскувальних костюмів привезли п’ять кілометрів тканини для вишивання. А одного разу привезли обрізки білої тканини для маскувальних сіток. Коли переглядали її, серед тих обрізків натрапили на браковані схеми для вишивання бісером. Схеми ці відібрали, і Ліля Мусіхіна почала вишивати.
- Роман у мирному житті – кінолог, але знаю, що теж вишивав. Навіть ікону вишив, тому посадили за роботу і його, – розповідає волонтерка. – Крім того, надихнув той факт, що маки, які я першими вишила, вдалося продати за 100 євро. І ми почали вишивати більше. Згодом попросили одну фірму надрукувати схеми рушників, це було перед Великоднем. Ми подумали, що вони матимуть попит. Спочатку вишивали самі, а потім залучили усіх, кого тільки можна - і жінок, і чоловіків.
Вишиті рушники передали в Італію й Америку. Першу машину вдалося купити за 17 рушників, другу – за 23 рушники. Для придбання останньої – ще й пекли пряники.
- Вишиваю в перервах між роботою, – розповідає Роман. – Колись був час у відрядженнях, почав вишивати – вишив ікону. Але це були проби, а тут вже все серйозно. Крім того, трішки знімаємо цим стрес. Особливо, коли приїжджають хлопці з фронту, є багато емоцій, а вишивка знімає це напруження.
Чоловік каже, що не завжди все виходить гладко. Адже у цій роботі треба «руку набити». Тож деколи помиляється, і доводиться бісер відпорювати. Але кінцева мета його надихає, тому за день вдається багато вишити.
Каже, що попит на їхні вишивки зазвичай більший за кордоном.
– Тут теж бувало, що купували, але діаспора по-іншому ставиться до нашої праці, – продовжує Роман. – Коли людина просто жертвує гроші – це одне. Але коли вона знає, що хтось віддав частинку своєї душі, співпереживання, людям легше пожертвувати кошти. Вони відчувають, що людина, яка вишивала, відчуває за свою країну відповідальність, старається допомогти, як може. І вони жертвують. Коли просто просиш дати гроші – одні дадуть, інші – ні, треті кажуть, що вже давали. Але йдуть бої, забезпечення весь час потрібне, ті ж автомобілі, запчастини. Хто це зробить, як не волонтери? Бо в те, що обіцяє держава, можна або не вірити, або ділити на чотири.
Тож до найбільш творчого волонтерського штабу на Грушевського запрошують долучатися всіх охочих – схемами і бісером забезпечать.
