Дітям потрібні "живі книжки", каже письменниця Надійка Гербіш

Надійці Гербіш всього 28, але вона вже встигла попрацювати головний редактором видавництва, перекласти декілька книг і написати ще більше своїх: і для дорослих, і для дітей. Її “Теплі історії до кави” і “Теплі історії до шоколаду” стали справжніми бестселерами в Україні. А ще вона мама дворічної дівчинки Богданки.

Зараз сім’я Надійки переїхала до Польщі. Письменниця здобуває ступінь магістра у Лодзі. Однак окрім навчання не припиняє писати. Ми поспілкувалися з авторкою про її книги, родину, навчання.

- Надійко, ти зараз живеш у Лодзі. Розкажи, як тебе зустріло це місто, чи є там щось, що нагадує рідний Збараж? І які місця там стали твоїми улюбленими (якщо такі є)?

- Навіть не знаю, чи можна знайти якісь такі очевидні паралелі, адже Лодзь у минулому – велике індустріальне місто, а зараз – центр польського кінематографу і просто великий бізнесовий і культурний осередок. В історії міста був період «столичності», та й досі між Лодзем і Варшавою існує певна конкуренція. Чимало лодзян, наприклад, казали мені, що найгірша для них образа – почути від когось, начебто йому сподобалася Варшава (а якщо ще й більше, ніж Лодзь, ух!). Тут постійний рух, центр міста активно ремонтується і забудовується, університети виграють ґранти і запрошують тисячі студентів і чимало викладачів з-за кордону.

Натомість у Збаражі нема відчуття змагання – воно розвивається, безумовно, але радше плавно, нікуди не поспішаючи. У Лодзі мені подобається старе місто, на території якого ми живемо, подобаються старі парки – ми часто гуляємо в парку Геленів, там качки, голуби й відчуття спокою.

А зустріло нас місто дуже цікаво. На дверях будинку, де ми поселилися, повісили табличку з перепрошеннями за незручності, адже на кількох сусідніх вулицях – власне, на території єврейського ґетто – американсько-польська команда знімала кіно «Музика, любов і війна». Ми мали нагоду побачити цей процес зблизька, а в знімальних перервах прогулятися поміж декорацій. То був дуже цікавий досвід.

- Наскільки відрізняється освіта та сам процес подачі матеріалу в Україні та Польщі?  Що тебе приємно чи не дуже здивувало в польському університеті?

- О, тут я можу говорити багато. І попри те, що я мала можливість безпосередньо «варитися» в українській університетській освіті майже вісім років: шість як студентка і ще півтора – як викладачка (до декрету), а тут провчилася всього півроку, вважаю, що «рідна» освіта багато в чому програє європейській. У європейській менше предметів (10-12 на семестр для магістратури), майже немає класичних домашніх завдань, але надзвичайно цікаві виклади плюс стимуляція власного глибокого дослідження предмету. Більшість викладачів – поляки, які говорять прекрасною, багатою англійською. Трапляються й такі, які говорять з відчутним польським акцентом, але на красу й грамотність їхньої мови цей акцент не впливає. Більше того, обидва викладачі з «найгіршим» акцентом вільно говорять японською і часто їздять в Японію в рамках своєї наукової діяльності. Є також американські професори. Один із них, наприклад, одружився з польською науковицею і переїхав до Варшави, де вона викладає. До нас він приїжджає раз чи два в тиждень і стверджує, що має мільйон причин не хотіти повертатися до США. Він тут уже доволі давно, виховують з дружиною двох донечок.

Усі викладачі багато мандрують завдяки так званому науковому туризму. Тому в нас час від часу змінюється графік, але всі заняття відпрацьовуються в зручний для студентів час, а про майбутні конференції й відрядження викладачі попереджають на початку семестру. Фізкультура обов’язкова, але з широким вибором факультативів. Я, наприклад, обрала басейн. А є ще різні варіанти - самозахист, танці, волейбол, аеробіка, футбол, бридж…

- Твоя спеціалізації навчання - інтеграція біженців. Чому і коли тебе зацікавила саме ця тема? І взагалі звідки виникла ідея піти вчитися ще?

- Передумовою пошуків і нових рішень стали події в Україні. Під час нашої минулорічної мандрівки Італією ми побачили багато можливостей і намріяли собі нові цілі. Ініціатором був чоловік, який відновив власне навчання. Я підхопила ідею – і дуже з цього втішена. Моя магістерська програма має назву «American Studies and Mass Media». У США наразі найкращі в світі формули й техніки інтеграції емігрантів і біженців.

- Як сприйняла переїзд твоя маленька донечка Богдана? Чи задумуєшся, яку освіту їй даси: в Україні чи все ж за кордоном?

- Мама, тато поруч – що ще дитині треба? Перші дні вона ще часто говорила нам «дьома», але швидко звикла. Їй було тільки 1,8 р, коли ми приїхали до Лодзя. У такому віці адаптація відбувається досить швидко і безболісно. Якщо, звісно, умови достатньо комфортні, а поруч є найрідніші. Про вищу освіту ще рано говорити – поки донечка підросте, українська освіта може сягнути небачених вершин.

- Зараз тобі одночасно треба встигати багато чого: ти мама, дружина, письменниця, а тепер ще й знову студентка. Який рецепт цього "всюдивстигання"? Що рятує у складних ситуаціях?

- Бувають моменти втоми, якогось дрібного смутку. Але мені багато допомагає чоловік. Хоча говорити про якусь допомогу, мабуть, не зовсім коректно. Ми з Ігорем маємо спільне бачення, спільні цілі, дитину, побут. І намагаємося всі обов’язки розділити так, щоб це найкраще відобразилося на нашому житті. І, знову ж, ідеться не стільки про розподіл обов’язків, як про розподіл часу.

Є якісь базові речі – спільні молитви, спільні вечері, відвідини церкви, родинні прогулянки, смішні домашні танці… Для цього ми знаходимо час усі втрьох. А решту часу доводиться ділити – поки Ігор працює чи вчиться, я займаюся Данусею і побутом, коли я працюю і вчусь, Дануся залишається з татком.- На початку літа ти збираєшся у Францію. Подорожі надихають на нові книги, а нові книги вимагають нових подорожей? Чи уявляєш своє життя без руху?

- До Франції мене запросила українська спільнота на літературну зустріч, і я дуже чекаю цього, бо скучила за далекими подорожами. Узагалі, мандрівки – це моя величезна любов і, по суті, моя робота. Я пишу з подорожей, фотографую для видавництв і не лише в подорожах, презентую книжки в подорожах… Колись у подорожах перекладала і як редактор вибирала закордонні книжки для перекладу. Зараз ці дві функції, можливо, тимчасово позаду, але внутрішня потреба вирушати кудись далеко залишається і міцніє. Особливо навесні та восени.

- Знаю, що є багато людей, яких ти надихнула писати. Як вважаєш, в чому секрет успіху твоїх книг? Чи готова ти була до популярності?

- Я не чекала популярності, тож ніяк до неї не готувалася. Більше того, не скажу, що якось відчуваю її в буденному житті. Так само не можу говорити про якісь її секрети. Є тексти, які резонують з почуттями великої кількості людей, а є такі, що можуть достукатися лише до вузького кола читачів. Чи можна на цій кількісній різниці робити якісь висновки щодо цінності книжки? Навряд. Але я дуже вдячна Богу за такий чудовий досвід писати книжки, які промовляють до тисяч людей; які надихають і підбадьорюють.

Для мене дуже важливий кожен лист, написаний читачами – з вдячністю, зізнаннями, проханнями про пораду. Тішуся, що можу бути тою маленькою свічечкою, яка освітлить чиїсь темні години перед світанком.

- В який момент ти зрозуміла, що хочеться писати для дітей? І чи є взагалі та межа, яка розділяє дитячу літературу та книги для дорослих? Чого б ніколи в житті не дала читати доньці?

- Я почала писати для дітей чи не раніше, ніж для дорослих, але насправді захопилася цим, уже будучи вагітною. Саме в той період почали виходити мої дитячі книжки. Ну й, звісно, писалися нові. Межа, мабуть, є. Але що я зараз знаю – дитяча книжка має бути цікавою і дорослому. Більшість книжок, які я зараз пишу – Богдані «на виріст». І «на виріст» собі самій. Інколи я мрію, як буду читати книжки, які зараз пишу Данусі, внукам. І буду розказувати, як і коли вони писалися. І буду вигадувати нові історії разом з ними. Помічаю, як із кожною новою книжкою відшліфовується майстерність, і хочу, щоби так воно було й надалі.

З приводу «ніколи б не дала читати» - такого немає. Але є книжки, від яких я хочу вберегти Богдану до певного віку. Так свого часу робила моя мама, і я дуже їй за це зараз вдячна.- Розкажи трішки про нову книгу "Мандрівки з Чарівним Атласом". Якось ти розповідала про те, що хочеш написати книгу, в якій колись твоя Богдана упізнає себе в дівчинці в смугастій сукні. Плануєш серію таких спогадів та ключових моментів для доні?

- Власне, то вона і є. Там ще багато таких «конвертиків зі спогадами». І, так, «Мандрівки» плануються як серія, друга частина вже написана, а влітку сподіваюся написати третю. Це книжка про двох діток, братика Луку й сестричку Терезку, і про їхні казкові подорожі до цілком реальних міст. Це пригодницько-пізнавальна серія: мені дуже подобається концепція «living books», чи то пак живих книжок, яку охарактеризувала жінка, чиї роботи на тему домашньої освіти вважаються світовою класикою – Шарлотта Мейсон. Вона радила давати дітям не підручники, а «живі книжки», які характеризують ту чи іншу епоху, той чи інший предмет. До речі, в європейській системі освіти цей підхід впроваджується доволі вдало: у нас немає жоднісінького підручника. Тож особливості подорожі, історична довідка, відомі правителі й митці, найважливіші архітектурні пам’ятки, кухня і ремесла – все те, що мало б місце в енциклопедії, у моїх текстах вплітаються в жваву художню історію про двох дітей, їхніх рідних і нових друзів.

-  Над чим зараз працює Надійка? І кого порадує наступного разу: дорослих чи малечу? 

- Я не знаю порядок виходу написаних книжок, але уже написала дві дитячих і почала роботу над однією книгою для дорослих.