Як простий мандрівник провів місяць у чеченському полоні
Івано-франківець Віктор Губський минулого тижня відвідав наше місто. Чоловік із 13 років подорожує автостопом. У січні 2009 року він вирішив відкрити для себе Чеченську Республіку. На той час бойових дій там вже не було, а отже, Віктор не сумнівався, що його мандрівка цим територіальним суб’єктом Російської Федерації пройде успішно.
- Мене запросив у гості один дальнобійник, із яким ми одного разу познайомилися на трасі, - розповідає Віктор. - Туди я добирався через Краснодарський край. Товариш мене гостинно зустрів у Грозному. Я провів там деякий час, бачив руїни, якими обросла столиця після війни. Тоді для нас, українців, було трохи моторошно бачити такі картини. Друзі, котрі знали, що я збираюся в Чечню, прямо говорили, що я їду шукати смерть. Адже тоді ми не знали, що таке війна, а їхати туди, де вона забрала так багато життів, було безглуздо. Але мене такі відмовки не зупинили.
Провівши трохи часу в Грозному, Віктор вирішив повертатися додому, але обрав напрямок Єкатеринбургу. На трасі він зупинив авто. Разом із ним в машину сів ще один місцевий. В автостопщиків є звичка роздивлятися автомобільні номери. Але цього разу він їх не розгледів - вони всі були в болоті.
- Я сів на задньому сидінні, трохи проїхавши, відчув сильний удар по голові - мене оглушили, отямився у якійсь землянці, чи то в сараї, - продовжує він. - Ще семеро чоловіків, які там сиділи, сказали, що вітають мене в чеченському полоні. З українців був тільки я, решта - російські солдати. Вони розповіли, що решту їхньої роти розстріляли. Вони ж здалися. Натомість чеченці обіцяли зберегти їм життя.
Вікторові було спочатку дуже страшно. Про родичів, гроші чи щось таке в нього ніхто не питав. Він постійно перебував в очікуванні чогось лихого.
- Вояки тримали нас у постійному страху, вони час від часу заходили в землянку, стріляли по стелі, щоб ми ховалися по куткам, деколи відкривали двері й швидко зачиняли, часом ми чули постріли чи вибухи неподалік, якісь крики, - додає чоловік. - Ми всі знали про їхню жорстокість і помилування, чесно кажучи, не чекали.
Орієнтовно через два тижні Віктор трохи адаптувався в полоні. Каже, навіть звик до їхнього «режиму». Двічі на день полоненим давали їсти: один раз - зранку, другий - ввечері. Щоправда, як каже співрозмовник, харчування було не зовсім безнадійним. Давали різні каші, картоплю з м’ясом. Чеченці люблять їсти м’ясо. Для них це чи не найголовніша страва. - Спочатку думав, чи їжа не отруєна, але, коли дуже хотілося їсти, то такі думки зникали самі по собі, - зізнається він. - У землянці нам ставили десь сорок літрів води на день. Нею ми все запивали, а також вмивалися. Ні прати, ні купитися нам не довзоляли. У туалет по черзі виводили раз на день, коли темніло, щоб ніхто не втік. Коли хтось хотів по маленькому, то ми мали в землянці куточок, рили землю і ходили туди. Ну, а вже, щоб спорожнитися більш суттєво, треба було терпіти до вечора. Раз у день нас також по одному виводили по черзі подихати свіжим повітрям, але роздивлятися довкруги не дозволяли, погрожували зброєю, навіть на небо очі не можна було піднімати. Щоправда, мені трохи вдалося розгледіти місцевість. Я бачив будинок, де, вочевидь, жив їхній командир, довкола нього було багато охорони, бачив гараж, охоронців біля землянки та на в’їзді на територію цього кишлаку.
Віктор каже, що спробувати втекти з полону - значить, розпрощатися з життям. Для такого потрібно було мати або спеціальну підготовку, або велике везіння.
- До нас вела тільки одна дорога, з інших боків були гори, причому там були суцільні обриви, так що долізти чи потрапити туди якимось іншим шляхом було фактично нереально, - акцентує чоловік. - Чеченці ж добре знають гори, входи і виходи у всі печери. З ними було важко воювати.
Харчування в полоні треба було відпрацювати. Чоловіки були ніби на каторзі. Вони робили вироби з дерева, плели канати, кожному давали якийсь пласт роботи, що потрібно було виконати. Ніяких гострих предметів полоненим не давали. За словами Віктора, вони навіть змушені були їсти руками чи патичками, бо з ложки також можна змайструвати ніж.
Мандрівник зізнається, що не сподівався повернутися додому живим. Він був готовий до найгіршого. Адже троюрідний брат хлопця також колись декілька місяців провів у чеченському полоні.
- Брат не любить згадувати ці часи, йому вдалося втекти, - розповідає Віктор. - Чеченці легко вбивають. Буває, що хтось із них захоче вбити полоненого задля розваги, і він це зробить. Часто різні кишлаки між собою воюють за полонених. Брат розповідав, як чеченці на очах відрізали голову його другові.
Коли Віктор уже й не дуже сподівався побачити рідну землю, удача повернулася до нього обличчям. Він розповідає, як одного дня ті бойовики, які тримали їх у полоні, щось святкували. На обід чоловікам навіть принесли баранину, а це справді велика розкіш.
- Потім нам наділи мішки на голову, ніби товар погрузили на вантажівку, - додає він. - Я думав: усе - кінець. Нас кудись повезли. Потім виволокли з машини. Пам’ятаю, як сказали, щоб більше ніколи не сунулися в гори. А потім був сильний удар по голові. Коли ми опам’яталися, то, знявши мішки з голів, побачили знак: до Грозного - 8 км.
Документи та гроші, які полонені мали із собою, були на місці. Їм віддали все. Така мандрівка, за розповіддю Віктора, залишиться в пам’яті на все життя. Після того любитель адреналіну та вільних мандрівок довгий час не ризикував їхати в Чечню. Але найближчим часом збирається знову відвідати цей регіон, щоправда, про попередження навідуватися в гори він добре пам’ятає.
Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google
