Тернополянка Любомира Шевчук живе у світі мережив

Роботи майстрині зберігаються у приватних колекціях її друзів, які живуть у Канаді, Росії, Португалії, Італії та Польщі. Її творчості присвячені окремі сторінки в ілюстрованих виданнях про митців Тернопілля

Впродовж 30 років в’яже гачком дивовижні речі майстриня декоративно-прикладного мистецтва Любомира Шевчук.
У творчому доробку тернополянки — десятки серветок, скатертин, покривал для ліжок, пов’язок на голову, кофтин та светрів. Є навіть капелюх і цукерничка. У всі ці вироби жінка вклала не лише бурхливу фантазію, а й власну душу. Для пані Любомири немає такого виробу, якого вона не змогла б вив’язати.
— Тепер для мене немає нічого складного, — каже жінка. — Та будь-яка річ вимагає уважності і зосередженості. Якщо думка “полетить” кудись, то легко можна помилитися.

“Заробила” догану
Пані Любомира захопилася в’язанням ще у шкільні роки. Красиві речі виготовляла її мама, тож само собою вийшло, що донька теж взялася до в’язання. Спочатку в’язала спицями, як мама, а згодом — гачком. Займалася цим не лише з цікавості, а й через потребу. Адже в ті далекі часи не було стільки одягу, як тепер, каже наша героїня, а красиво вдягнутися хотілося. Першою річчю, зробленою власноруч, був шалик, пригадує майстриня. Його вона носила сама. Потім були  роботи, які роздаровувала подругам, а коли народився син, жінка почала в’язати для нього.

 — Спочатку зробила маленьку подушечку, яку поклала дитині в колиску, потім — одяг,
— І так пішло-поїхало, — розповідає співрозмовниця. — Як йшла на день народження, то дарувала цукерки і серветку чи скатертину. А бувало, що просто так віддавала якусь річ знайомим.
Більші речі, зокрема одяг, пані Любомира в’яже тільки на замовлення. Адже неможливо вгадати смаки людей. Оголошення в газети майстриня не дає. А родичі чи знайомі, якщо хочуть замовити якусь річ, приносять свої нитки. Бувало, що й незнайомі люди просили щось зв’язати.
— Вони про мене дізнаються через “циганську” пошту, — сміючись, каже жінка. — Одна знайома розповіла іншій, що я гарно в’яжу гачком, а та ще одній — і так переказують по Тернополю.

Наша героїня настільки захоплена своїм улюбленим заняттям, що носить нитки із собою скрізь. У радянські часи, коли доводилося по кілька годин простоювати в чергах за продуктами, пані Любомира часу не гаяла. Вона виймала із сумки нитки із гачком і бралася до справи.
— Мені було шкода витраченого часу, тож я в’язала, стоячи в черзі за ковбасою, — пригадує співрозмовниця. 
А якось вона навіть “заробила” догану за те, що захопилася улюбленим заняттям на роботі. Одного разу в кімнату, де сиділа пані Любомира, зайшов начальник і застав її за в’язанням. — Та після того випадку я все одно не припинила в’язати, тільки робила це тишком-нишком, щоб ніхто не побачив, — усміхається жінка.    
Їздить на виставки
У 2004 р. Любомира Шевчук вступила у Тернопільську обласну спілку майстрів народного мистецтва, а також в обласний методичний центр народної творчості. Відтоді життя майстрині змінилося. Щороку вона бере участь у виставках-продажах, які відбуваються на Тернопіллі та в інших регіонах України. Після участі у п’ятьох виставках мені присвоїли звання народного майстра.

— На певному етапі свого життя я почала глибше дивитися на навколишній світ й усвідомила, що народні традиції потроху відмирають, — розповідає майстриня. — В мене виникло бажання зайнятися популяризацією народної творчості. Я навіть мала намір створити при Спілці гурток, де б навчала всіх охочих в’язати красиві речі гачком. Та, на жаль, коли я звернулася до керівництва Спілки з такою пропозицією, мені відмовили, мовляв, немає приміщення.
Своєрідним підбиттям підсумків 25-річної творчої діяльності для пані Любомири стало відкриття у грудні 2004 р. персональної виставки у краєзнавчому музеї Тернополя. Вона мала назву “У дивосвіті мережив”. Там пані Любомира представила майже 50 своїх робіт. Згодом її роботи експонували на виставці “Агро-2005” у Києві, на запрошення організаторів майстриня ставала учасницею виставки народних ремесел, приуроченої до 465-річчя Тернополя. Відтак з’являлося й чимало інших нагод продемонструвати свої вироби.

— Я брала участь у виставці “У бабусиній скрині” — до Дня народження Т.Шевченка (2007) у краєзнавчому музеї, Всеукраїнському фестивалі національної вишивки та костюма “Цвіт вишиванки” (2009), обласному святі ремесел, фольклору та хореографії “Тернопільські обереги”, присвяченому 70-річчю утворення області, Сорочинському ярмарку, фестивалі “Лесині джерела” в Новограді-Волинському та багатьох інших, — пригадує співрозмовниця. — Всюди їздила із задоволенням, бо знала, що роблю корисну справу — популяризую наш національний вид рукоділля.
У 2006 р. у Тернополі вийшло друком ілюстроване видання, в якому йшлося про народних майстрів та їхні роботи. Окрема сторінка в ньому присвячена Любомирі Шевчук. Також про неї згадують у тритомнику “Хто є хто на Тернопіллі”. Декілька робіт Любомири Шевчук зберігаються в краєзнавчих музеях нашої області, зокрема в Тернопільському та Бережанському, звідки майстриня родом.
Здебільшого майстриня возить на виставки “малогабаритні” роботи — набори серветок і невеличкі скатертини.

— Найдорожчою річчю, яку я продала на виставці, був комплект серветок для кави “Соняшники”, — розповідає наша героїня. — В наборі одна велика серветка, під кавник і цукерничку, та шість менших, під горнятка. Цю роботу купили за 120 гривень.
У Тернополі, як каже пані Любомира, багато людей в’яжуть гачком, та мало хто бере участь у виставках. Адже до кожної потрібно мати якусь “свіженьку” річ. Особливо якщо вироби народної творчості експонують у Києві. Там часто хочуть бачити речі з національною символікою. До місцевих виставок — не такі суворі вимоги, тож майстри можуть обирати роботи для виставки на власний розсуд  
Дає виробам назви
Майстриня зауважує, що останніми роками мають попит не просто красиві, а оригінальні речі. Наприклад, дуже популярні вже згадані серветки з соняшниками. Та цю квітку можна “обіграти” по-іншому, каже жінка. Так, якщо зв’язати великого соняшника, а поруч з ним на стеблі — кілька менших квіток, то вийде гарне панно на стіну чи вікно. Серветкам для столу, тумбочки чи серванту також можна надати певної  “родзинки”.
— Приміром, вив’язати їх у формі серця чи квіток, переплетених між собою стеблами, — продовжує співрозмовниця. — А ще цікавий варіант — серветка-павутинка, в центрі якої сидить павучок.

На цю річ, за словами майстрині, її “надихнув” великий павук, якого вона побачила, гуляючи парком. А барвисте покривало на ліжко вона вив’язала із залишків різнокольорових ниток. Ідея поєднати в одній роботі стільки відтінків з’явилася в жінки, коли вона розглядала веселку у небі.
Улюблена тематика Любомири Шевчук — рослинна. Тому в її помешканні чимало серветок, де центральне місце відведене квітковим пелюсткам. Так, одна з найулюбленіших в майстрині — білосніжна серветка “Тюльпани”, а ще — біло-рожева “Троянда без колючок”. Кожній своїй роботі наша героїня дає певну назву. Така звичка з’явилася після того, як жінка почала брати участь у виставках. Адже там кожен виріб повинен якось називатися. Тож тернополянка підбирає для своїх речей дуже романтичні назви.

— Серветку у формі серця я назвала “Любляче серце”, лляний обрус для столу — “Повертайтеся додому”, — зазначає вона. — Така назва не випадкова. Зараз дуже актуальною є тема заробітчанства. І моїх подруг ця доля не оминула. Дехто з них уже багато років працює в Італії, інші — у Польщі.
Майстриня ніколи не в’яже лише одну річ. Адже це монотонна робота, тому жінка одночасно береться за два-три вироби. З роками усе частіше імпровізує: підбирає кольори на власний смак, може змінити якусь деталь у схемі. Тоді річ виходить ексклюзивною, не схожою на жодну іншу.
Найнезвичнішою річчю, яку виготовила пані Любомира, є, за її словами, цукерничка.
— Спочатку треба вив’язати серветку, потім замочити її в густому розчині желатину, — пояснює співрозмовниця. — Тоді покласти на літрову банку і надати відповідної форми і почекати, поки вона застигне.

Найбільше майстрині подобається в’язати делікатні мереживні вироби. Такі виходять з дуже тоненьких ниток, наприклад, лляних. А от “Муліне” чи  “Ірис” — трохи грубші, каже вона. Окрім них, майстриня використовує вовняні та акрилові. Інколи поєднує в одній роботі різні нитки. Як приклад, співрозмовниця показує білу мереживну кофтину з червоними квітами, де біле — то акрил, а червоне — вовна.

— Мене настільки захоплює в’язання, що за цією роботою моментально забуваю про усі свої проблеми і відпочиваю, — підсумовує Любомира Шевчук.

 
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.