“Я тридцать лет Тернополь строил... Так что ж, поганый я “москаль”?

Син “ворога радянської влади” Федір Абраменко не вступав до Компартії тоді, коли для цього вимагали відмовитись від батька. Через майже два десятки років партійні керівники вже самі просили його вступити до партії.
Не відмовляючись від жодного факту зі свого минулого, колишній головний механік тернопільських будівельно-монтажних управлінь все ж вважає, що оцінювати людину слід за результатами її праці. Сам він, виходець з Астраханської області, 30 років брав активну участь у будівництві більшості промислових об’єктів краю.
“Дожив до 85 — проживу й довше”
Зараз ветеран живе у скромному будиночку в Березовиці разом із донькою, внучкою, зятем та правнуком Мишком, котрий, за словами прадіда, вартий для нього сотні правнуків. Приїхавши на зустріч, застаємо чоловіка за сортуванням його архіву — стосів старих фотографій, вирізок із преси та грамот.
— Дивіться, у 85 років закінчується 11-й цикл людського життя за східним календарем, — показує чоловік пожовклу вирізку. — Далі починається 12-й, який вже не обмежуть часовими рамками. Хто пережив 85, кажуть на Сході, той може прожити ще й 10, і 20 років. Так я і хочу.
— Кажуть, молодість у вас була доволі непростою. Звідки ви родом?
— Народився на маленькому хуторі Астраханської області. Там було всього 18 дворів та близько сотні людей. У сім’ї нас було десятеро, я — четвертий. Насьогодні зі всіх братів і сестер у живих залишився лише я.
У 31-му році почалася колективізація. І “мудрі” керівники надумали влаштувати на нашому хуторі колгосп. А який там міг бути колгосп, якщо ті 18 сімей насилу себе самих могли забезпечити продуктами?
Пшениці ніколи не сіяли, бо землі постійно заливало, коли Волга виходила з берегів. Косили сіно, тримали худобу, і з того жили. 
Словом, колгоспу не вийшло. А щоб виправдатися перед керівництвом, всі 18 дворів назвали “кулаками” і вислали за Полярне коло.
— На скільки часу?
— До 33 року ми прожили у Сургутському районі. Далі нас перевезли у Новий Порт, це — 500 км за Полярним колом. Взимку там було до 60 градусів морозу. Там прожили до 1943-го. Я закінчив семирічку, вступив до педучилища у найближчому райцентрі — Салехарді.
Батька розстріляли як ворога радянської влади
— Де вас застала війна?
— Я тоді був на другому курсі. У жовтні 41-го нам перестали виплачувати стипендію і ввели плату за навчання — 150 карбованців у рік. Мені не було кому допомагати — ще взимку 37-го року батька знову арештували і в 38-му році розстріляли в тюрмі в Салехарді. Щоправда, наша сім’я дізналася про це аж через десятки років.
Реабілітували батька в 1957 р., однак на нас, дітях, довгими десятиліттями залишалося тавро не тільки дітей розкулаченого, а й “ворога радянської влади”.
Тож заплатити за навчання не було чим. Мене відрахували з училища.
Аби заробити на прожиття, знайшов роботу в типографії — учнем друкаря. Зарплата була, щоправда, доволі пристойна — близько 400 карбованців. У вільний час займався в любительському театрі, де за кожен виступ чи концерт ми теж отримували по 30-40 карбованців. Так трохи наскладав грошей. Повернувся на навчання.
Далі призвали в армію. Направили у вище авіаційно-морське технічне училище в Пермі. У 1944 р. потрапив у 7-й гвардійський полк ВПС Балтійського флоту.
— Де воювали?
— У його складі брав участь у визволенні Естонії, в штурмі Кеннінгсберга, пройшов всю Прибалтику. До Берліна не дійшли 120 км. Однак у 46-му не зійшовся в поглядах з одним начальником і достроково демобілізувався.
Повернувся в Астрахань. Аби знайти добру роботу, потрібно було вступати до партії. Я вже був претендентом. Однак потім керівництво висунуло претензії — мовляв, чому я промовчав про те, що мого батька вислали, арештували і розстріляли. А я й сам на той час не знав про розстріл.
Мені запропонували визнати на партійних зборах свою помилку, вибачитися, пообіцяти, що такого не повториться. Тоді мені оголосили б сувору догану і дозволили залишитися в партії. Я відповів, що винним себе не визнаю і вибачатися не буду. І що прийде час, коли партійні керівники ще самі прийдуть до мене і попросять вступати до партії.
— Так і сталося?
— Сталося, щоправда, набагато пізніше. А на той час я втратив чергову роботу — в міськкомі комсомолу. Пішов працювати на будову. Електриком, бригадиром, старшим електриком, майстром електроцеху.
У той час сестра дружини, котра жила з чоловіком у Києві, запропонувала перебратися в Україну. То був 1956 р., коли Хрущов заборонив прописувати нових жителів у містах, бо туди через голод ринулося дуже багато сільського населення.
Жив у свояка. Він займав високий пост, однак, як старий більшовик, вважав, що не може просити за мене, аби мені дозволили прописку. Знайшов мені роботу електрика під Києвом, у колгоспі-мільйонері. Там за півтора місяця я зробив ту роботу з електрифікації, на яку давали місяців три.
У Тернополі живе та працює з 1956 року
— А як потрапили до нас у Тернопіль?
— Тут жив інший мій свояк. Він і запропонував приїхати сюди, на будівництво  цукрового заводу “Поділля”.
А в 63-му році таки сталося те, що я прогнозував — мені сказали вступати в партію. На той час я вже був головним механіком будівельно-монтажного управління (БМУ). Знайшлися рекомендації, і мене, сина кулака таки прийняли в партію.
— Скільки років ви пропрацювали в будівництві?
— 14 років — у БМУ “Промбуд”, потім 13 років в і БМУ “Машбуд”. Загалом стаж будівельника у мене 38 років. Із них 25 — головним механіком. До речі, це рекорд перебування на такій посаді для всієї України. При тому, що диплома інженера у мене так і не було. Проте вчився все життя — самотужки, за вузівськими програмами. Всі 25 років до мене присилали фахівців із дипломами переймати мій досвід.
— Як оцінюєте ті об’єкти, що будують у нас зараз?
— Зараз зводять майже виключно житлові будинки — на комерційній основі. Держзамовлень немає. Для порівняння, — за останні 20 років, які я працював, у Тернополі збудували 9 заводів та 2 фабрики. А в області — 16 цукрових заводів, 320 промислових підприємств, тисячі метрів квадратних житла. Із нинішнім будівництвом це не порівняти.
Болить душа, коли бачиш, в якому стані зараз те, що ми набудували. Одні заводи не працюють зовсім, інші ледь виживають...
— Ви ще й раціоналізатор та винахідник...
— Так, економічну вигоду від одного з моїх винаходів свого часу рахували у півтора мільйона карбованців. Йдеться про бетоновкладальну машину. Вкладання бетону було найважчою роботою, доки його возили в тачках. Кубометр бетону важить до 4 тонн. Найкращі бригади, такі як тодішня бригада Карпенка, могли вкласти до 50 кубометрів у день. Навантаження на чоловіка допускалося до 10 тонн, на жінку — до семи. А з моєю бетоновкладальною машиною вже можна було вкладати до 70, 100, а то й 150 тонн. І потрібно для цього вже не 20 людей у бригаді, а достатньо чотирьох для обслуговування машини. Друзі мій винахід жартома називали місяцеходом.
За цей винахід мені навіть збиралися дати Орден Леніна, однак в останній момент знову згадали про батька-“кулака”. Потім пропонували й інші нагороди, але я відмовлявся. Моє добре ім’я — найкраща нагорода.
— Які сподівання маєте на найближчий час?
— Гідно відсвяткувати 65-річчя перемоги у Другій світовій. Дуже мало хто з її учасників дожив до 90 років. Наймолодшому зараз 82. У нашій організації ветеранів лише троє старші 90-та. Тож найбільше бажання — аби дали нам ще трохи пожити, не забували і не ображали.

“Я тридцать лет Тернополь строил... Так что ж, поганый я “москаль”?
Російськомовного Федора Абраменка у Тернополі не раз називали москалем. Чоловік не приховує свого членства у Компартії та того, що йому, приміром, було б важко порозумітися з вояками УПА.
Однак наголошує, що 30 років відпрацював на благо саме нашого міста. У 2000 р. у газеті “Комуніст” він навіть надрукував вірш із такими словами:

Все годы слышал я немало:
“Біду нам роблять на землі,
Відняли хліб і з’їли сало
Оті вже кляті москалі”.

...Я тридцать лет Тернополь строил,
Труда и пота мне не жаль.
Богатства города устроил.
Так что ж, поганый я “москаль”?

— Як ви реагуєте, коли вас так називають?
— Тут найбільше підходить древній постулат індійських мудреців: “Знання — від навчання, достаток — від старанності, повага — від справ, а нагорода — від долі”. Мене поважали саме за мої справи.
— Чи можливе, на вашу думку, примирення між радянськими воїнами та вояками ОУН-УПА?
— Кожен має право на власну думку та власне бачення подій. Я — прагматик. Не заперечую, що вояки ОУН-УПА боролися за свою ідею. Але не можу назвати їх визволителями від німців. Нам важко помиритися — ми були по-різні боки барикад, у кожного залишилися свої образи, свій біль.
Нехай вже молодші покоління шукають свої шляхи для владнання цих непорозумінь. Зараз я не маю ані злості, ані бажання помститися. Так, вони нарікають, що їх репресовували, висилали в Сибір. Мене — теж. Десять років я прожив не те що в Сибірі — у Заполяр’ї, в голій тундрі, де лише два дні в серпні було плюс 12. Тож нехай розсудить нас історія.

Біографія
Федір Абраменко народився у 1925 р. в Астраханській області. У 1931 р. його сім’ю вислали до Сибіру. У 1938 р. батька розстріляли. Закінчив педагогічне училище в Салехарді та вище авіаційно-морське технічне училище в Пермі. У складі 7-го гвардійського полку ВПС Балтійського флоту пройшов війну. Після війни працював електриком в Астрахані. У 1956 р. переїхав у Київ, а звідти — в Тернопіль. Працював головним механіком будівельно-монтажних управлінь. Брав активну участь у відбудові Тернополя та будівництві найбільших промислових об’єктів у місті та області. Заслужений раціоналізатор України.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.