Тернополянин Сергій Денисов служив спостерігачем у місії ООН

>Продукти - вертольотом
- Що вас вразило, коли потрапили туди?
- Безліч речей. Попри жаркий клімат, там не є спекотно. Щоправда, цілий рік, поки там служив, я носив лише літній одяг. Але зима була рідкісним задоволенням, яке зміг відчути лише коли побував у відпустці вдома.
Населення там дуже бідне та ліниве. Навіть продукти вони не вирощують самі, а
завозять із сусідньої Уганди. На вулицях брудно, порядку нема. Поліцію можна
побачити хіба що біля їхньої дільниці.

- Що шокувало?
- Перш за все, неохайність місцевих мешканців. Ми на ринку купували лише деякі фрукти та овочі, які потім ретельно мили. Решту я купувати не наважувався через антисанітарні умови, в яких вони продавалися. Наприклад, м’ясо, яке продавали з прилавків, завжди було обліплене мухами, а готові страви взагалі вражали своїм виглядом. Тому м’ясні вироби, крупи, картоплю та інші продукти ми замовляли в своїх колег з південної столиці Судану. Двічі на тиждень російські вертольоти зі штабу прилітали й так привозили ці продукти.
- У чому полягає робота військового спостерігача ООН?
- У місіях ООН за кордоном служать військові з різних країн світу. В одному тім-сайті (підрозділі) можуть служити лише до двох представників з однієї з країни. Але серед українців я був один. Загалом у підрозділі нас було 15 чоловік. Наша робота полягала в тому, щоб щодня їздити в поселення регіону, який був у юрисдикції нашого тім-сайту, та отримувати певну інформацію від населення. Подекуди такі виїзди тривали до чотирьох днів. Після цього ми готували звіти й відсилали в штаб. Зрідка нам надходили якісь додаткові завдання, однак на їхнє виконання йшло відносно небагато часу.

“Заробляють” на бруді
- Чим відрізняється робота в місії ООН від служби у військах України?
Кожен спостерігач місії ООН має чітко сформоване головне завдання. Кожен знає свої посадові обов’язки, які повинен виконувати. Додаткові завдання, які б створювали труднощі чи вимагали багато часу, нам давали рідко.
Цікаво, що від нас не вимагали звіту за використання техніки чи пального. Щоправда, їздити тамтешніми дорогами дуже небезпечно - доріг, як таких, там нема. Вони всі у вибоїнах і давно розмиті водою. А після дощу ми старалися уникати виїздів або їздили дуже обережно. Якщо машина оббризкала мешканця, ми мусили дати йому грошей на прання. Хитрі суданці часто самі ставали якомога ближче до дороги, щоб їх облили й вони могли випросити грошей. Місцеві мешканці постійно шукали якісь приводи, як би випросити грошей. Хоча суданці досить приязно ставилися до нас, з ними потрібно
було бути обережними.
- Який був режим роботи? Чи був час на розваги?
- Працюють спостерігачі місії ООН з 8.30 до 16 години. Після цього кожен може займатися, чим хоче. Виключення складав період з 23.00 до 7.00 години. В цей час не рекомендується перебувати на вулиці. Однак особливо розважитися нам і так ніде було. Іноді ми влаштовували в своєму тім-сайді невеличкі вечірки, де спілкувалися під музику або переглядали фільми. Найоригінальніші паті організовували військові з Бангладешу, іноді нас запрошували німецькі чи австралійські колеги. Однак довго ніколи не засиджувалися - бо не прийнято.

- А відпустки у вас були передбачені?
- Оскільки ми працювали весь тиждень без вихідних, то отримували до щорічної 30-денної відпустки за кожен місяць компенсацію - шість днів відпочинку. Таким чином за рік назбирувалося чимало, тому могли йти у відпустку навіть тричі на рік.
- Чи була ностальгія за рідною домівкою?
- Спочатку, зізнаюся чесно, ні. Було цікаво й захоплювала робота. Однак, коли у
наступну відпустку поїхав додому на різдвяні свята, почав дуже сумувати за родиною та країною. Тому, щойно видалася нагода отримати відпустку, одразу поїхав на Україну. Яка б не була цікава робота, вдома все-таки краще!
- Чи є бажання ще раз поїхати працювати в місії ООН?
- Так, можливо. Це чудовий досвід і гарна практика. Однак хотілося б вже потрапити кудись в інше місце.
- Ви у чудовій фізичній формі. Як її підтримуєте?
- Займаюся бігом, фізичними навантаженнями. Я завжди намагався бути в хорошій фізичній формі, адже це дуже важливо не лише для роботи, а й для здоров’я в цілому. Тому стараюся вести здоровий спосіб життя - не палити, правильно харчуватися, більше перебувати на свіжому повітрі, займатися спортом.ї

У Кенії “білих” не люблять
 - У яких країнах довелося побувати під час відпустки?
- Більшість моїх колег під час відпустки їхали додому. Але я вирішив свою першу відпустку використати з пізнавальною метою - поїхав мандрувати африканськими країнами. Щоправда, побувати вдалося лише в сусідніх Уганді та Кенії, а також на екваторі.
- Чим вас вразили ці країни?
- Вражень було аж надміру. Після бідного та далекого, не надто цивілізованого, Судану Уганда дуже вразила своєю європейськістю. В Африці її називають перлиною. Там дуже чисто, багато зелені й клумб. І, що прикметно, там можна цілу ніч гуляти вулицями й не перейматися за свою безпеку. До білого населення там ставляться досить приязно. Однак Кенія перевершила все. Це багата та красива країна. ЇЇ називають гордістю Африки. Там досить гарно розвинена туристична галузь і вся інфраструктура, пов’язана з цим. Це країна, де домінує темношкіре населення. Історично так склалося, що білим там перебувати небезпечно - їх в Кенії не надто люблять.

Біографія
Сергій Денисов народився 25 січня 1980 року в м. Дніпропетровськ у сім’ї військового. У 2001 р. закінчив інститут артилерії при Сумському державному університеті. Після закінчення вузу потрапив на службу в м. Ковель Волинської області в реактивний артилерійський полк. У 2004 р. переїхав у Тернопіль. Зараз працює начальником служби Тернопільської 11-ої окремої артилерійської бригади.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.