Брат казав, що в Щасті нарешті зустрів своє щастя

Володимир Дідух загинув, рятуючи на швидкій поранених

- На Різдво брат був на ротації вдома, то розповідав, що є у нього в Щасті дівчина, яку покохав ще під час першої поїздки, (коли його мобілізували влітку, спочатку він служив в Щасті), - розповідає родичка загиблого героя Ольга Гондз. – Говорив: от ще раз поїду, послужу, і приїдемо сюди, будемо жити разом. Мріяв привезти її сюди і одружитися…та не судилося.

Володимир був простим роботящий сільським хлопцем, розповідає Ольга. Любив землю, був водієм, довго працював в колгоспі. Але коли побачив, що в колгоспі нічого доброго не буде, поїхав на заробітки в Польщу. Минулого літа повернувся додому і його мобілізували. Спочатку був водієм–санітаром швидкої в Щасті, врятував десятки поранених, ризикував власним життям під кулями і градами. Після відпустки – з 25 січня - потрапив в 128 бригаду, яка була в районі дебальцевського котла. Тут він теж рятував поранених, вивозячи їх на швидкій з поля бою.

А через 5 днів Володимир загинув, отримавши смертельне поранення в голову. Машина швидкої була розтрощена, а доля поранених – невідома.

- Коли ми добиралися на похорон, - зазначає Ольга, - водій автівки, який сам родом з Бережанщини, розповідав нам, що коли везли тіло брата додому за ним йшла велика колона людей, він бачив, як зупинялися машини з донецькими номерами. Люди виходили з машини, і дивувалися, що за воїном, який загинув, може бути така процесія, що люди на колінах стоятимуть по бокам дороги і зустрічатимуть героя. Ці водії стояли і плакали, вражені побаченим.

На похорон приїхали усі, хто його знав і з Тернополя, і односельці з хутора, зійшлися люди з усіх ближніх сіл.

- Ховали Володю як гідного солдата, із пострілами, з оркестром, солдати півтори години несли відкриту труну з самого хутора в село до сільської церкви, - розповідає Ольга. – Так солдати віддавали йому честь. Зійшлися священики усіх навколишніх сіл. Вчителі читали вірші, які написали спеціально для Володі.

Батька з матір'ю, рідну сестру і родину досі хвилює питання, як загинув Володимир.

- Нам весь цей час ніхто не міг надати якоїсь інформації, що саме трапилося того злощасного дня, його особистих речей немає, ніяких особистих документів не віддали, телефона теж, - розповідає Ольга. – В документах вказано, що загинув від пострілу танка. А через 11 днів нам сказали, що Володину машину накрило Градом на котромусь з блокпостів. Швидка, якою він керував, повністю розбита. Ми знаємо, що їм дали нову машину, бо та ремонту не підлягала. Що сталося з пораненими, яких вони везли з поля бою, не відомо. Де знаходиться той блокпост – теж не відомо. Останній раз він зв’язувався з рідними з селища Комуна. Далі зв’язок з ним обірвався.

Ольга розповідає, що рідні спробують знайти побратимів чи тих, кого він врятував за багато місяців роботи в АТО. Їм вдалося відновити телефону картку Володимира, тож є надія, що за дзвінками і скупими смс-ками вдасться знайти і бойових побратимів і дівчину, яка можливо чекає, коли ж вона поїде з коханим в село на Бережанщині.

ПАМ’ЯТІ  ГЕРОЯ   Володимира Дідуха  !!!   

Ой, сину, наш сину, яка гарна днина,
Що ти мав вінчатись, а йдеш в домовину.
Зібрались знайомі, зібралися друзі,
Прийшли незнайомі у сумному крузі.
З Донецька й Луганська зробили руїну...
Своїм життям захищав він рідну Україну.
 Боже, нам допоможи знищити кайдани
Нехай в порох розсипляться вороги-тирани.
А сусід наш ворог за це все отвітить
Коли над Вкраїною, як нині, сонечко засвітить.
СЛАВА УКРАЇНІ! Вчителька-пенсіонерка Анастасія Петрівна Луців

Світлій пам’яті Володі Дідуха

Одягають чорні стрічки наші села і міста 
Гине за рідну Вкраїну наша молодь золота.
Сумна вістка чорним смутком облетіла все село,
Що загинув там , на Сході, наш Володя у АТО.
Адже ворог злий і підлий різних найманців зібрав.
Бомбить, топче нашу землю...А коли ж то буде край?...
Спамятайтесь, вороженьки, ми так легко не здамо!
Кров’ю наших мужніх хлопців ми за волю платимо.
Наш Володя був на Сході, рятував наших бійців.
Вірив: скоро ми очистим цей наш край від ворогів.
Повернувся в домовині.... ой, як важко нам усім...
Вірив:ще зовсім недовго й переможем ворогів.
Не плачте, мамо, не плачте, тату, і ти, сестричко, не ридай,
Бо я пішов, щоб захистити Україну - наш рідний край.
А помоліться тихо Богу і низько голови схиліть,
Бо нас немало не вернулось тоді з кривавої борні.

Сумую і плачу ... Твоя Перша вчителька Ольга Василівна Чернецька
6.02.2015р

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.