«Ми все одно виженемо цю банду»

- Я тоді якраз сесію слухав, і Турчинов оголосив, що під Слов’янськом літак збили з генералом Кульчицьким, - розповідає 79-річний тернополянин Іван Курилович. – Ну, послухав та й все – що я знаю. А за дві години подзвонили, що разом з ним був і мій син Віталій. Я ще питаю: «Може, то неправда, може то щось наплутали?.. - Сказали, що ні, правда.

Розповідаючи, літній чоловік раз по раз намагається заспокоїтись. На очі набігають сльози. Пан Іван каже, що телефонують синові друзі із Павлограда, аби підтримати. Додому, у Тернополі, заходили після трагедії однокласники. А ось з місцевої влади, військкомату навіть ніхто не зателефонував, ні словом не обмовились про співчуття.

- Може на місці тут не знали, - припускає батько. – Але у військкоматі точно знали. Бо син майже кожної весни та осені приїжджав за набором строковиків. Ні дзвіночка… Ні до мене не приходили, ні до доньки. Он у мене дружина вже 28 років не ходить, розсіяний склероз, інвалід І групи. Нічого… Мені не треба ніякої допомоги, я нічого не прошу. Але ніхто і слова не сказав...

40-річний майор Віталій Курилович, як повідомили невдовзі після трагедії ЗМІ, був на гелікоптері МІ-8, що виконував завдання із розвозу продуктів харчування та заміни особового складу. 29 травня під час повернення з 5-го блокпоста гелікоптер збили.

У Павлограді – від солдата до офіцера
- Син народився у Тернополі, навчався спершу в 11-й школі, - розповідає Іван Курилович. – Потім ми переїхали на “Східний”, тож навчання він уже завершував в 14-й. Після школи – пішов в армію. Його призивали у Закарпатську область, у музикальну роту, бо грав на гітарі, акордеоні, спортом займався. Але він не захотів. Сказав, що піде тільки у внутрішні війська. Пішов. Потім закінчив офіцерські курси. І так служив до останнього.

Весь службовий шлях у 22 роки, від рядового солдата і до офіцера - начальника групи бойової підготовки, пройшов у Павлограді, у військовій частині №3024 з охорони особливо важливих державних об’єктів.

- У сина залишились в Павлограді дружина та двоє синів – 19 та 10 років, - продовжує Іван Курилович. – Він одружився десь через два роки після армії. Додому приїжджав раз на два роки, а у Тернополі бував часто – приїжджав за строковиками. Їздив і я до нього у Павлоград, у частину. Телефонував часто.

Батьки Віталія знали, що син буває у зоні АТО. Подробиць він не розповідав, але був переконаний, що українці виженуть зі своєю землі «ту банду».

- У них там була перевалочна в Харківській області, і він туди возив зміну, - додає Іван Курилович. - Одних забере – інше відвезе. Останній раз він їздив з Кульчицьким. Я питав його: «Віталію, чому ти так часто туди літаєш? Там більше нема кому?», а він каже: «Якщо не я, то хто?». Я телефонував до нього 27 травня, він казав не телефонувати. Мовляв, приїде додому – перетелефонує. А 29 травня сталась біда.

«Одним миром мазані»
Про трагедію батьків Віталія повідомив командир частини. З ним Курилович-молодший навчався разом у Харківському інституті та й жив поруч.

- Говорив із сином якраз перед виборами, - додає пан Іван. – Питаю, що там у них на сході буде з тою кампанією, бо ж схід і захід – трохи різне. Він каже: «Знаєш, тату, нема з кого вибирати, вони всі одним миром мазані, але мусимо вибрати». І ще казав, що Україна буде єдина. Ми все одно виженемо цю банду. А про деталі ми не говорили. Якби він був тут, на місці, то можна було б більше. А по телефону - хто що розказує…

Похоронили сина у Павлограді. Була думка, щоби зробити це у Тернополі. Утім, невістка переконала, що там – його дім, друзі.

- 5 липня минув сороковий день, - каже батько. - Хочеться, щоб всі ці події уже завершились. Мого сина вже не повернути. Але не хочу, щоб діти далі гинули. Бо нема гіршого, як хоронити дітей.

Редакція газети «RIA плюс» висловлює щирі співчуття родині Куриловичів, друзям, колегам та всім, хто знав Віталія.

 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google