Родичі «борщівського стрільця» хочуть судитись зі священиком

У день, коли ховали поліцейських, в останній путь провели і Олексу з Оксаною Василюків.

У подружжя сиротами залишились двоє доньок і син. Найстаршій – 21. Молодшій – 14.

Поки що наймолодшу Надійку забрала до себе заміжня старша сестра. А син Іванко живе у хаті, де трапилась трагедія – разом з 80-річною Ганною – мамою Оксани.

Нагадаємо, мешканець с. Бабинці Борщівського району, 46-річний Олекса Василюк, ввечері 22 серпня з мисливської рушниці убив свою дружину Оксану. Згодом, вночі і зранку 23 серпня, застрелив ще двох поліцейських, після чого загинув сам в результаті операції спецпідрозділу поліції. З тих пір тернополяни нарекли Олексу «борщівським стрільцем».

Ховали подружжя разом, а от на цвинтарі поклали в різних кінцях ряду. Оксану – поруч з убитими раніше братами і батьком. Олексу – з протилежного боку.

Оксану поховали за всіма християнськими традиціями, а от Олексу навіть в церкву не заносили – поховали як самогубцю. Це й найбільше обурило дітей.

• Він загинув від вогнепальних поранень, під час спецоперації, - каже зять подружжя Петро Короленко. – Це не те, що ми лише так говоримо. У нас на руках документи, де про це чітко вказано. Але священик, припускаємо, послухав частину сусідів. І ховав його як самогубцю. Тепер нехай чекає позову до суду. Так і напишіть.

Діти припускають, що в Олекси почались проблеми з психікою. Саме через це і сталась трагедія, а ніяк не через ревнощі. Однак довести, що він мав розлади здоров’я вже неможливо – бо той мертвий. 

• Священик взагалі пропонував поховати батька вночі – це абсурд, - каже пан Петро. – Ми відмовились і наполягали, щоб ховали їх обох за всіма традиціями. На ранок священик відмовився відспівувати батька. Тоді діватись було нікуди. Тепер ми так цього не залишимо. Маму забрали до церкви, а він так і лежав на машині – мало не посеред вулиці.

Що ж призвело до трагедії і як все відбувалось – родина поки що говорити не може.

Проте сусіди пригадують, що досить часто бачили Олексу з рушницею в руках. Як любив поставити банку і цілити по ній. Або горобців стріляв. І попадав в ціль, стверджують люди, - краще за професійного снайпера.

Людина, яка наважилась на вбивство, не може називатись християнином

Те, що сталося на Тернопільщині – це неймовірне горе для всіх нас. Бо це не лише випадок у окремих трьох родинах, але й певне відображення нашого спільного духовного та психічного стану, переконаний Митрофорний протоієрей Євген Заплетнюк, кандидат богослів'я (УПЦ Київського патріархату).

• Я хоч і не знайомий із місцевим священиком, все ж цілком погоджуюся з його рішенням, - каже о. Євген. - Одна справа – в стані афекту зробити помилку, інша – повторювати її ще та й ще. Людина, яка наважилася на вбивство, більше не може називатися християнином, бо відмовилася жити в рамках християнської моралі, де навіть погана думка чи слово - гріх. А якщо так, то ні родичі, ні симпатики убивці на мають жодних підстав сподіватися на те, що вбивцю хоч колись будуть вважати християнином.

Людина, согрішивши, могла зупинитися та розкаятися, але вона вибрала інше – впертість до самої смерті. Це Юдин гріх, бо рай для праведних, а пекло для вбивць. Усе просто, каже священик.

• Якщо припустити, що вбивця був психічнохворим, тоді для нього звичні правила не діють, - каже о. Євген. - Однак, ця хвороба свідомості мала б прослідковуватися в чоловіка впродовж усього життя, а не просто стати разовим і зручним виправданням його гріховного внутрішнього стану.

Віддавна Церква накладала заборону на поховання таких осіб у межах християнських кладовищ

Не потрібно дивуватися, що коли ми робимо зло чи якусь прикрість, люди можуть змінювати до нас своє ставлення, припускає священик. Також, кожен із нас повинен пам’ятати, що наші вчинки будуть мати наслідки не лише в реакції людей, але й на Суді Божому.

• Церква завжди розуміла обряд християнського погребіння, як величне християнське таїнство, - пояснив о. Євген. - А тому треба добре усвідомлювати, що не кожна людина може бути його достойна. Віддавна Церква не просто відмовляла явним грішникам у похованні, але й накладала заборону на поховання таких осіб у межах християнських кладовищ, які самі по собі є певним продовженням храму. Під час похорону ми молимося про те, щоб Господь дарував Своє Царство тим людям, які все життя цього прагнули. Якщо такого не було, а покійним Церква і Бог не були потрібними за життя, то християнське поховання було б насильством над їх волею.

До списку людей, яких не хоронили в храмі, колись зараховували не тільки самогубців, чи тих, хто наполягав на власній евтаназії. Але й впертих грішників: алкоголіків, які померли внаслідок хімічного отруєння, бандитів або осіб, які померли внаслідок збройних сутичок. Навіть акторів і жінок, які відійшли на той світ, намагаючись зробити аборт! У конкретних випадках долю тіла померлого визначає його духівник або керуючий єпископ.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google