Масове перейменування вулиць відбулося у Тернополі після розпаду Союзу.

У 90-х, як розповідає тернополянин Данило Чепіль, радянські назви суперечили політиці незалежної України. Тож, будуючи нову державу, люди намагалися позбутися всього старого, стверджує чоловік, який у той час був головним архітектором міста, депутатом міськради, а тепер є заступником начальника управління містобудівного господарства Тернополя.
— Перші зміни назв відбулися у “горбачовські” часи, тобто у 1986-87 рр., — розповідає пан Чепіль. — Почалося усе з приєднання Пронятина до Тернополя. Вулиці села ми називали залежно від того, що там побачили. Так з’явилися Калинова, Мирова. У 1991 р. вже і вулиця Леніна стала проспектом С.Бандери.
Така назва, як розповідає пан Чепіль, викликала спротив у СБУ. Служба безпеки ще тоді боялася політичної відповідальності, адже будівля цієї структури височить саме на цьому проспекті.
Вони запропонували перейменувати його на вулицю Клінічну. Але виникло чимало непорозумінь. До того ж, перейменування вулиць у 90-х було політичною акцією. Аби уникнути багатьох проблем, у мерії створили спеціальну комісію.
— У комісію увійшли Ігор Дуда, Любомира Бойцун, Павло Сливка та інші, — каже пан Чепіль. — Усіх уже й не пам’ятаю. Засідали ми у кабінеті Петра Ковча, на той час — заступника голови з гуманітарних питань. Наша комісія визначила перелік вулиць, які мали цікаві історичні назви і яким потрібно було їх повернути.

Радянська влада, як пригадує архітектор, передчуваючи свій кінець, ще більше намагалася закріпити революційні назви. Так, з’явилися бульвари Дружби народів, Молодіжний, вулиця 50 років СРСР. Коли ж ці назви вирішили змінити, то, як розповідає пан Чепіль, комісія повертала вулицям втрачені за Союзу назви або ж називала їх за етимологічною прив’язкою.
— Тоді вулиця Мануїльського стала Володимира Великого, Маяковського — Митрополита Шептицького, Дружби народів — бульваром Симона Петлюри, а 50 років СРСР” — бульваром Данила Галицького. Найбільший спротив виявляли проти назв національного характеру, — пригадує Данило Чепіль. — Півміста колотило, коли з’явилися вулиці Шухевича та Мазепи. Багато тернополян скаржилися в архітектурний відділ, що не можна називати вулицю ім’ям зрадника. Саме такий образ Мазепи вони винесли з радянських підручників з історії. А коли з’явився проспект Злуки, дехто із російськомовних жителів Тернополя, не розуміючи значення слова, вульгаризував: “Что это у вас за такая случка? Как так можно называть?”.
Деякі вулиці комісія називала у пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Тернопіль. Так, у місті з’явилися вулиці Живова, Танцорова, Карпенка.
— У перелічених назвах я не бачу жодного ідеологічного перевантаження, — підкреслює співрозмовник. — Ми хотіли, щоб назви були українськими і прагнули позбулися старого ідеологічного відтінку.

Що ж до сучасних найменувань вулиць і прагнень закріпити в історії ім’я якоїсь “зірки”, то, як зазначає пан Чепіль, — це явище швидкоминуче. Кожного року у Тернополі з’являється щось нове — герої, будинки, нові ідеології, але не про все пам’ятатимуть нащадки.
— Останнім часом чимало розмов точиться навколо того, щоб назвати якусь вулицю ім’ям Ігоря Пелиха, — каже пан Чепіль. — Звичайно, Ігор був харизматичною людиною. Він довів багатьом тернополянам, що будь-хто може добитися популярності. Навіть розрекламував Тернопіль на всю Україну. Але у нашому місті свого часу жив Іво Бобул та інші відомі люди. Однак їхніми ж іменами ніхто вулиць не називає!
Як вважає архітектор, ситуацію “підігрівають” студенти. Вони таким чином намагаються реалізувати свою молодечу енергію. Але їм доведеться зачекати, оскільки ніхто із професорів, філософів і просто людей, які мають сформовану думку, не погодиться змінювати прописку з просп. Бандери чи вул. Шептицького на реєстрацію на вул. Пелиха.
— Вважаю, така назва з’явиться лише тоді, коли збудують нові будинки та прокладуть нову вулицю, — підсумовує Данило Чепіль. — Думаю, що тоді претензій не буде.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.