„Друг-програміст вже забув, де яка клавіша на комп’ютері, зате вправний з автоматом”

- Дивно, як тут люди спокійно на роботу ходять, не дай Боже пережити те все... Тяжко все згадувати і переживати, - каже Володимир Філіповський

Каже, всі хлопці там тримаються дружно, підтримують один одного. Найбільше хоче, щоб скоріше все закінчилося на сході країни, і всі вони повернулися додому. Треба, щоб влада нарешті поділила портфелі, і всі швидше домовилися, бо зима на носі, каже він.

- Хочеться, поки хлопці вийдуть з лікарень, щоб все закінчилося, - каже Володимир. – В вересні в нас було вже -5-7 С, а ми на землі на карематах і матрацах, брезент понатягуємо від вітру – і так ночуємо, багато хлопців позастуджувалися.

Розповідає, що вони були на півдні Донецької області. Їхню бригаду „розкидали” по всьому Донбасу.

 – Ще до 24 серпня було нічого, а потім почали крити „Градами”, - каже Володимир. - Ми постійно рили бліндажі, по кілька днів берці не знімали. Тяжко там копати, земля дуже тверда. Перші дні ночами не спали, але потім звикли, що гепає далеко. А після Дня Незалежності снаряди почали залітати навіть у табір.

Там набагато страшніше, ніж показують по телевізору, каже він. Стріляють чи не кожного дня.

- Зараз всього навіть не пам’ятаю... Не хочеться пам’ятати… Стараюся все викидати з пам’яті, що там було, - каже лейтенант. - Вдома навіть нічого не розповідаю – менше знають – краще сплять. Дивно, як тут люди спокійно на роботу ходять, не дай Боже пережити те все... Тяжко все згадувати і переживати.

А вдома хлопцю важко адаптовуватися до мирного життя.

- Тяжко звикати, що є батьки, дівчина, друзі. Тут незвично тихо, нема куди себе подіти – подивишся телевізор, пройдешся по місту, зустрінешся з друзями, і знову додому, - розповідає Володимир. - Навіть нікуди далеко не поїдеш, бо бажано бути на місці, звідки призивався. Тільки до бабусі й дідуся з’їздив.

Хлопець каже, що перші 3-4 дні вдома спав по кілька годин.

– Прокинешся в 2-й ночі і вже не можеш спати, - каже він. - Сидиш до ранку, телевізор дивишся. Потім потрохи звик, почав з друзями зустрічатися, з якими вчився в інституті.

Це його друга відпустка додому – перший раз був 2 дні на травневі свята. А зараз вдома на 20 днів. Каже, що за весь час в їхній бригаді ротації не було жодного разу - як з травня приїхали в АТО, так у вересні поїхали.

- Я вважаю, треба поміняти хлопців, адже є стільки добровольців, які хочуть йти, а їх не беруть, - каже Володимир. - У багатьох з тих, що вже по кілька місяців на фронті, є сім’ї, малі діти, їм треба за щось жити. Треба міняти людей навіть для того, щоб звикали знову жити в мирному житті. В мене є друг – програміст з Франківська, який вже забув, де які клавіші на комп’ютері, зате вправно поводиться з автоматом. Багато з побратимів не знають, що будуть робити вдома, бо звикли до війни.

Що буде далі, Володимир не знає. Після відпустки він їде назад в частину, а якщо потрібно, то далі – в АТО. Каже, хлопці будуть стояти доти, доки потрібно.

- Коли все закінчиться – поїду в Карпати, - мріє Володимир. - Маю друга – він поводить по горам з палаткою. Якби то до зими, щоб на лижах покататися. Хочеться спокою, повернутися до нормального життя, як було колись. 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google