Як живуть сироти в тернопільських інтернатах?

- Я вмію малювати, а ще роблю кицю та грибочок з пластиліну, - вигукує чотирирічний Максимко. - Мені подарували зошит, я тут вчуся писати

Перший візит - у Тернопільський обласний комунальний будинок для дітей шкільного віку. Тут живуть 18 дітей віком від 7 до 18 років. Четверо із них - сироти, решта - позбавлені батьківського піклування.

У тісноті, та не ображені

Коли потрапляєш на територію закладу, одразу звертаєш увагу на озеленення. Довкола багато дерев. Повітря чисте-чисте. На траві стоять ковані фігури тварин. Старший вихователь будинку Галина Гриньків розповідає, що ці вироби - подарунок одного місцевого підприємства. Жінка заводить у двоповерховий будинок, де й живуть вихованці.

Життя в інтернаті здається таким сірим й одноманітним. Але чи насправді воно таке, яким ми звикли його вважати? Задля цього "RIA плюс" вирішила на власні очі подивитися, як живе малеча у місцевих дитячих будинках.

Фото 1 з 8

Previous Next

1. 
2. 
3. 
4. 
5. 
6. 
7. 
8. 

Previous Next

- У читальному залі діти готуються до уроків - каже вона. - Тут у нас є виставка художніх робіт. А це фотографія нашого колишнього вихованця Андрія Антонюка. Він - чемпіон світу з греко-римської боротьби. Наша гордість!

Пані Гриньків крокує сходами на другий поверх. Тут - кімнати хлопців і дівчат. Заходимо у невеличку кімнатку. Тут стоять дев'ять ліжок, відстань між ними - сантиметрів 20-30. У кімнаті сидять двоє хлопчиків і дивляться телевізор.

Шістнадцятирічний Василь Трофимук у дитячому будинку уже шостий рік. На тісноту в кімнаті не скаржиться. За його словами, він із хлопцями - наче брати.

- Ми любимо всі разом дивитися футбол, а потім обговорювати результат, - додає він. - Нам тут добре.

Інший школяр, Андрійко Федотів, у цьому закладі тільки третій рік. Каже, що почувається тут, як у родині.

- Коли я прийшов сюди, мені було важко на душі, - каже хлопчик. - Але хлопці не дали довго сумувати, та й вихователі дуже турботливі.

З кімнати юнаків ідемо в гості до дівчат. У них - дві кімнати: для старших та молодших. Тут просторіше, є тумбочки, телевізори і шафи для одягу. Кожна вихованка має підписану поличку для власних речей.

У чужі сім'ї не хочуть

Дівчатка захоплено перешіптуються між собою.

- Я в будинку п'ятий рік, - сором'язливо розповідає Еріка Гевко. - Приїхала сюди разом зі старшими братами - Максимом і Вадимом. Ми тут живемо, як одна велика дружня родина, але вдома, мабуть, краще...

Еріка та інші дівчатка охоче демонструють свій одяг. Кажуть, що його спонсори подарували. На тумбочках у дітей лежать ноутбуки та планшети.

- Вісім планшетів дітям приніс святий Миколай, вони писали йому листа, - посміхаючись, розповідає старший вихователь. - Ноутбуки - це презенти небайдужих тернополян.

Після цього пані Галина показує ванну кімнату, у якій встановили сучасну душову кабіну та ванну, є пральна машина. У кожного вихованця – власний кошик для брудної білизни.

- Діти живуть за розпорядком: вранці снідають і йдуть до школи у місто. Повернувшись, обідають, вчать уроки, потім ідуть на гуртки або відпочивають, о 22.00 у них відбій, - каже вихователь. - По господарству мало що роблять. Хіба замітають за чергою у кімнатах, а ще прибирають зі столу в їдальні.

Жінка каже, що їхні діти можуть виходити в місто, але з дозволу директора чи вихователя. Перед цим повинні розписатися в журналі з техніки безпеки. До 20.00 мають повернутися в дитячий будинок.

Після спортзалу, у якому є різні тренажери, настільний теніс та американський футбол, ми йдемо до їдальні. На порозі зустрічає усміхнена кухарка Марія Павлюс. Вона на роботі - з шостої ранку.

- У дітей п'ятиразове харчування, - каже вона. - М'ясо, риба, овочі та фрукти - в раціоні щодня.

На харчування однієї дитини держава виділяє 53 гривні на день, розповідає директор обласного комунального дитячого будинку для дітей шкільного віку Володимир Долинний. За його словами, минулоріч з обласного бюджету на цей комунальний заклад виділили 1 млн 171 тис. грн. Ліцензована кількість дітей, які можуть перебувати тут, - 20 чоловік.

- Мої діти повинні виглядати не гірше, аніж решта, - наголошує пан Долинний. - Наш заклад хоч і маленький, але функціонує повноцінно. Дякувати Богу, маємо багатьох небайдужих підприємців та жителів міста, які завжди радо допомагають нам. Гроші не беремо, тільки матеріал - хто чим може допомогти. Завдяки соціальним програмам благодійних фондів одинадцять наших вихованців улітку на півтора місяця їдуть до США. Вони житимуть в американських сім'ях. Решта дітлахів поїдуть на відпочинок у Буковель.

Вочевидь, у цьому закладі дітям і справді живеться добре. Адже у чужі родини вони йти не дуже хочуть.

- Я прихильник того, аби кожна дитина мала сім'ю. Але переконувати, наполягати на тому, щоб наші вихованці йшли у прийомні родини чи погоджуватися на усиновлення, не буду, - каже директор. Це - їхній вибір. Не хочу, щоб вони потім звинувачували мене.

Наостанок Володимир Долинний каже, що докласть максимум зусиль, аби його вихованці мали перспективне майбутнє. Та як складуться їхні долі після того, як вони покинуть стіни закладу, він не знає.

Для кожного потрібен вихователь

Далі вирушаємо в Обласний спеціалізований будинок дитини (колишня назва - "Малятко"). Одразу відчувається, що цей заклад - закритого типу. Зважаючи на те, що тут перебувають маленькі дітки, вони не можуть самостійно нікуди виходити.

У спеціалізованому будинку є три вікові групи: до року, раннього віку - від одного до трьох років та дошкільна група - від трьох до шести років. Загалом - 24 вихованці.

- У нас живуть малюки, позбавлені батьківського піклування, - розповідає старший вихователь, відповідальний за організацію навчально-виховної роботи, Галина Борщук. - Більшість із них мають важкі діагнози: ДЦП, фатальний алкогольний синдром, розлади психічного та розумового розвитку, гіперактивність, некоординованість. Для кожного потрібен вихователь.

Штат працівників - 107 чоловік. Серед них логопед, психолог, музичний керівник, медсестра масажу, медсестра з лікувальної фізкультури, медсестра, яка робить щеплення та інші спеціалісти.

Діти, яких усиновили чи взяли у прийомну сім’ю, за словами пані Галини, все одно шукають своїх біологічних батьків.

- Поклик крові дуже сильний, - каже працівник закладу. - Якими б не були мама чи тато, вони все одно будуть для дитини найріднішими.

В одній із кімнат граються малюки, сидячи на килимку.

- Я вмію малювати, а ще роблю кицю та грибочок з пластиліну, - вигукує чотирирічний Максимко. - Мені подарували зошит, я тут вчуся писати.

Вихователь зосереджує увагу на тому, що іграшок у дітей достатньо. Не завадило б малюкам урочисте вбрання - до церкви.

У групі раннього віку зустрічаємо чотирирічних Олександру та Ромчика, які охоче виконують улюблені пісні - про Україну, маму...

"Мене ніхто не хоче..."

Петриківський обласний комунальний дитячий будинок-інтернат суттєво відрізняється від двох попередніх. Тут живуть тільки дівчата, причому дітьми називають навіть тих, кому виповнилося 35 років.

У закладі - 24 дитини, віком до 18 років та 36 - до 35, говорить вихователь, в.о. заступника директора з виховної роботи Любов Беднарська.

- Можемо прийняти ще 20 осіб, - наголошує вона. - Усі наші вихованці мають певні недуги, які супроводжуються помірною і важкою розумовою відсталістю.

Пані Любов заводить у кімнату до старших дівчат. У кімнаті за дерев'яними столами сидять майстрині, плетуть вироби з бісеру.

Незважаючи на вроджену патологію руки та піднебіння - вовчу пащу, дев'ятнадцятирічна Надійка Гусєва робить красиві картини з бісеру, заплітає дівчатам коси, гарно малює.

Однак тут є і ті, хто нічого не робить та мало що розуміє. Дехто навіть у туалет самостійно не може сходити.

Після цього вихователь показує коридор, спальні, у яких стоять нові дерев'яні ліжка та висять картини, зроблені вихованцями.

- Ось наша Іринка Дяченко. Вона плете з бісеру намисто, браслети, - знайомить із дівчинкою. - А як гарно вона співає - подих перехоплює.

Тим часом Іринка виймає з пакетика свої вироби й тішиться, що їх розглядають із неймовірним захватом.

Переважна більшість дівчат у групах посміхаються. Хоча дехто з них добре не розуміє, що це за тьотя прийшла і чого вона хоче, але фотографуватись стають залюбки.

- Коштів, які виділяють нам із обласного бюджету, достатньо, аби забезпечити дітей одягом, харчами, медикаментами, - продовжує розмову пані Беднарська. - Старші вихованки продають свої роботи, за отримані кошти купують одяг або матеріали. Це бісер, нитки, тканину тощо. Завдяки підтримці спонсорів наші діти мають змогу відвідувати боулінг, ковзанку, цирк та концерти. Фонд сприяння науки і культури із Гамбурга допоміг зробити ремонт у кімнатах, де сплять діти. Нині вкрай потрібно зробити ремонт фасаду будівлі, адже штукатурка вже обвалюється. Сучасний ремонт не завадив би і в класних кімнатах.

Старші вихованки Петриківського інтернату працюють з інструктором на городі, вирощують овочі. Також на території закладу є власний свинарник, тому будинок повністю забезпечують м'ясом.

Вихователів тут кличуть "мамо", звертаються до старших здебільшого на "ти". Незважаючи на всі намагання працівників створити атмосферу сім'ї та доброзичливості, дівчата мріють про справжню родину.

- Після закінчення цього інтернату нам дорога - в інший, хіба когось заберуть батьки, - говорить Ірина Дяченко. - Я пішла б додому, але мене ніхто не хоче забирати.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.