Письменник Степан Сапеляк: "Слово не випльовують, а вимолюють"

Митець не розуміє логіки молодих літераторів, які використовують у розмовах та літературі ненормативну лексику. Їхні твори він називає плебейським чтивом, епігонством американського та європейського письменства.
На думку Степана Сапеляка, в сучасній українській літературі розливається мілина. Хтось намагається її перегачувати, а хтось залізає в це болото по шию й називає його культурою. Письменник має мислити вглиб і виробляти в собі погляд до неба, вважає пан Сапеляк.
“Ми скиртували гниле сіно”
- Як ви ставитесь до вседозволеності в сучасній українській літературі?
- В останні п’ять років, коли ми думали, що є певне відвоювання свободи й моралі, насправді відбулася безпутна свобода. Цей час не навчив нас глибоко мислити, не дав нам ту силу “Божественних пісень”, не навчив “Кавказу” й “Перебенді”. Тому ми весь час скиртували гниле сіно. Нам здавалося, що це щось нове, що ми творимо якийсь феномен культури, а насправді, як виявилось, довкола нашого культурного багаття - куряча сліпота й самосів бур’яну. За взірець слова й діалогу - балтійський мат. Десь на полях ще інколи можна вичитати євангельську притчу, десь помітити цінності християнського вчення, але на маргінесі література не твориться. Не твориться артистизм і драматургія. Все, що нині маємо, це навздогін. Ми намагаємося наздогнати Стефаника, Коцюбинського, Андріяшика, Рогового, Кожелянка. У сучасній літературі маємо цілі кавалки епігонства, якщо не американського, то європейського письменства. Це стосується й жанру перекладу.
Так сталося, що наше слово витратило динаміку й благословення Духа. Воно, як на мене, під нинішню пору більше одиявлюється, не дає нам в перелоги “барвистих квіток”, а дає нам агресивність. В цьому чи не найбільша прикрість нашої культури. Ми дуже швидко відкинули драматургію Кочерги й Куліша, а натомість кинулися в дрібні переклади й ставимо це на сцені. Слово, що є домінантним у драматургії, замінили пластикою. Але це вже не драматургія.
Отже, розливається мілина. Хтось намагається перегачувати її, а хтось залізає в це болото по шию й називає його культурою.
- Як, на вашу думку, буде розвиватися наша література надалі?
- На нинішній день ясно, що ця бур’янистість, яка кілька років бур’янила (Жадан, Андрухович, Карпа і т. д.) - це плебейське чтиво. Тепер частіше можна побачити, що в книжкових крамницях запитують Гоголя, Зерова, Филиповича. Це мене радує, бо звертають увагу на путню особистість.
Культура - це відгомін молитви тихої й шляхетної, де все з великої літери. У сучасній літературі, при всьому плінтусі, я бачу, що більшість діалогів уже відбуваються на грунті здорового глузду, хоча й камерно. Глибинним началом у культурі є євангельські завіти. Засвоївши Гьоте, драматургію Лесі Українки, філософію Юркевича та Чижевського, людина вчиться мислити, стає м’якшою, гуманнішою. Вона не втрачає моральні якості й свою стійкість. Таке мисляче начало, що веде нас слідами Христа, робить кожного духовно рухливим і стоїчним. Бо хіба можуть зробити нас стоїчними сучасні моральні чи сексуальні збочення? Аж ніяк! Дуже важливо в мистецтві, як і в культурі загалом, весь час підтримувати діалог, постійно думати: як ми маємо не загасити ту свічу й що таке жертовність? Часто ми забуваємо, що мусимо складати на свій життєвий вівтар офіру Найвищому, забуваємо чого прийшли на цей світ. Як не прикро, але щоб вистояти високу правду супроти скаженого вітру, треба мати мужність. Все наше життя - політ і постійне наближення до Абсолюту. Людина виробляє в собі погляд до неба, а не до недопалка під ногами. Часто ми це називаємо Сізіфів труд, хоч насправді це робота душі. Звісно ж, до цього не доторкнешся пальцями, як до доларової купюри, бо це вироблення любові й світ краси, над яким тримає свою долоню Творець.
“Письменник мусить мислити вглиб”
- Чи вважаєте себе “живим класиком”?
- Ні. Класика - це та література, яка дала образ гідності людини. Вона полемізує про стоїцизм, живе довгі роки, фіксується різними поколіннями й стає надбанням народу. На такому полі завжди розцвітає мальва.
- Хто є і залишається для вас взірцем?
- Тут все залежить від епохи. Так, взірцем у драматургії для мене є Леся Українка та Юрій Клен. Для мене дуже важливо, коли письменник любить слово й звичай, має віру, що “гори ворушить”, і оминає мілину. Письменник мусить мислити вглиб. Прикладом такої мислі є “Давидові псалми» Тараса Шевченка. Олена Теліга дала взірець мужності в літературі. Також я зачитуюся творами Кандиби, Маланюка, Барки, із сучасників читаю Кондратюка, Андріяшика, Рогового, Павуляка, Шевчука, із молодших - Савку, Кожелянка, Домонтовича та Костецького.
- Хто є вашим вчителем у літературі?
- Моїм вчителем у літературі є звитяжець і великий поет Ігор Калинець Я потішений з того, що цей гуру в свій час так ретельно відслідковував мої писання й думки.
“Залишився, мов кінь серед болота”
- Чи впливають на вашу творчість модні тенденції в літературі?
- Я завжди задумувався над цим питанням. Безперечно, що брак часу впливає на довжину твору. На мою думку, публіцистика повинна бути динамічною, але істинне мистецтво мусить мати глибину. Як відомо, більша частина айсберга знаходиться під водою. Так і культура має бути айсбергом і знаком питання.
Наша література завжди була лаконічною. Чого тільки вже не було в нашому поетичному мистецтві. Як на мене, нині чи не найновітніша література - в особі Зерова, який удосконалив свій сонет до філігранності. Творчість Шевченка звернена до небес. Вона неземна. Свою культуру ми маємо виплекати на Святому Письмі й творах наших світочів. Я не розумію логіки молодих, які використовують балтійський мат у розмовах і літературі. Остання, до речі, не мішок для сміття. До того ж слово не випльовують, а вимолюють.
- Хто ваш читач?
- Я - письменник, який писав у неволі. У той час я не мав читача, а лише співв’язнів. Потім я мав читача в еміграції, а нині залишився, мов кінь серед болота, бо не маю свого читача. Мої твори заважкі для сучасників, до того ж я не орієнтуюсь на літературні смаки останніх. І як не парадоксально, відгуків на кожну мою книжку було багато, як і літературних премій. Ними я не обділений, оскільки маю цілу низку найпрестижніших премій.
- Над чим наразі працюєте?
- Зараз здебільшого над літературознавчими статтями. Пишу про тих, хто виборював свободу для мого народу.
Табори дали урок стоїцизму
- У чому полягала ваша робота як члена Шевченківського комітету?
- Я вичитував твори, давав їм оцінку й відстоював свої думки про стан української культури.
- У наш час, коли можна купити собі звання, чи можна купити Шевченківську премію?
- Випадки несправедливості завжди присутні при вибранні достойних кандидатів. Бувало, що попадали посередні, проте не слабкі, твори. Іноді траплялося й таке, що творів письменника, якого висунули на здобуття Шевченківської премії, читачі не знають. Відомим він ставав уже після того, як отримав лауреатство. Купівлі премії за час моєї роботи в комітеті я не бачив, хоч чув ображені відгуки тих кандидатів, які премії так і не отримали.
- Який життєвий урок дали вам табори?
- Вони дали мені урок стоїцизму, виробили певну мораль. Терпіння я не розцінюю як подвиг. Для мене - це священний дар життя і молитвенна любов до Вітчизни. Я ніколи не виставляв свої невольничі роки, як щось надзвичайне. Радий з того, що очистився в таборах і прислужився своїй Україні.
- Чи за таку Україну, яку маємо сьогодні, ви боролися?
- Усе в житті відносне. Для мене важливо, що сьогодні українці мають можливість дізнатися про свою правдиву історію й своїх героїв. Ми змогли вибороти ту можливість, хоча сьогодні багато-хто втікає від неї.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.