Війна як партія без антракту — історія артилериста Диригента

• Він вчився керувати аматорськими хоровими колективами та вибудовувати гармонію голосів. Тепер у його партитурі — гуркіт власної артилерії, свист ворожих дронів та розриви «ланцетів»
• Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, водій 44-ї артбригади на псевдо «Диригент».

Мама розбудила з плачем

Йому 28, родом із Чернелева Руського, що на Тернопільщині, свого часу навчався в Теребовлянському вищому училищі культури. Поки світ обговорював заголовки газет, він відчував: уздовж кордонів накопичується сила, яка от-от прорветься. До великої війни він, щоправда, займався приземленішими речами — працював майстром із монтажу систем опалення.

24 лютого почалося не з кави. О шостій ранку розбудила мама зі сльозами — війна. Діяти довелося швидко. Брат уже мав досвід АТО та ООС, тому того ж дня староста села привіз йому повістку. Але чекати запрошення Диригент не збирався. Разом із братом та другом Сергієм вони зібрали речі. Тоді вони ще не знали, що для Сергія ця дорога стане останньою. До військкомату їх відвіз батько.

— Тато просто мовчав, — каже. — Він знав, що тепер наша черга. Згодом він і сам пішов воювати.

Біля військкомату панував хаос, змішаний із неймовірним піднесенням. Черги добровольців — довжелезні. Того дня їх не взяли — забагато було охочих. Сказали повертатися на наступний день. Це була ще одна ніч вдома — коротка пауза перед довгим забігом тривалістю у… війну.

25 лютого вони знову були там. Цього разу все відбулося швидко. Весь день у стінах комісаріату, короткі інструкції, перевірки документів. Потім — розподіл у Тернопільську частину.

— Тоді здавалося, що це надовго, але ніхто не рахував роки, — каже боєць. — Ми просто робили те, що мали.

Диригент служить уже чотири роки. За цей час він відчув біль утрат. Професійна освіта керівника хору дала йому дещо більше, ніж просто знання музики — вона навчила його відчувати ритм підрозділу, чути кожного і розуміти, що в ансамблі життя кожна помилка може стати фатальною.

Перші постріли — голова обертом

Службу розпочали з оборони Києва та Малина на гаубицях «Мста-Б». З розрахунку у вісім чоловік лише двоє мали досвід. Усі вчилися на ходу, за лічені дні.

— Перше бойове — це перший постріл, — розповідає боєць. — Стріляли на повних зарядах, звук гучний, аж глушило. Голова крутилася від адреналіну, досвідчені хлопці заспокоювали — зі всіма так буває. Адаптувалися. Зараз я вже старший водій гармати, а брат — радіотелефоніст.

Нещодавно у них працював фотограф бригадної пресслужби. Диригент якраз повернувся з виїзду — втомлений, у чому був — так і потрапив у кадр.

— Ми завжди в касках і «броніках», бо безпека — це головне, — каже він, — в чому був у ту хвилину, таким він мене і зняв. Це фронтове життя.

Броня рятує від «Ланцетів» З часом гаубиці змінилися. Після навчання в Естонії Диригент працював навідником на FH70, а згодом пересів на українську САУ «Богдана». Війна у 2026 році — це вже не тільки дуель гармат, це полювання машин. Коли водіїв почало бракувати, він без вагань залишив панораму навідника і взявся за кермо. Тепер його завдання — не лише влучити, а й вчасно вивезти людей з-під удару.

— Якось нашу «Богдану» розбили вщент. Ми були в кабіні, коли по ній прицільно прилетів «Ланцет». Це миттєвий переляк, удар, і знову той самий адреналін. Машина броньована, і це єдине, чому ми зараз живі, — розповідає Диригент. — Наступними ударами пробили масляні магістралі, масло миттєво спалахнуло. Ми навіть не встигли порахувати їх усіх одразу — по нас відпрацювали п’ять FPV-дронів і два «Ланцети». Вискочили, встигли залягти в укриття. Залізо можна відновити, головне — люди.

Кохання з першого лайку

Посеред цього заліза та обстрілів знайшлося місце для історії, у яку сам Диригент спочатку не вірив. Свою кохану побачив у соцмережі. У дівчини було чотири тисячі підписників — для бійця це здавалося цілим світом.

— Я просто дивився її відео, але написати не наважувався. Думав: у неї там стільки прихильників, нащо я буду нав’язуватися зі своїми проблемами? Але вона бачила, хто заходить на сторінку, і в якийсь момент сама кинула мені смайлик. Так у травні 2022-го почалося наше спілкування. Це було дивно — ми не бачилися, але відчували одне одного на відстані. Настя виявилася неймовірною: вона навіть їздила до моїх батьків у село, щоб привітати тата з 50-річчям, поки я був на позиціях. Ми ще не зустрілися жодного разу, а вона вже стала частиною моєї родини, — розповідає Диригент.

Зустріла з олівцем у гульці

Перша відпустка випала на грудень 2022 року. Лише п’ять днів. Диригент не казав точної дати, бо сам не знав, коли доїде. Настя ж вирішила не чекати запрошення — вона просто приїхала до нього додому і чекала на порозі. 14 грудня, у свій день народження, він нарешті зайшов у рідне подвір’я.

— Ми з братом зайшли у двір, темно, собаки гавкають. Ніхто спочатку не зрозумів, що це ми. І тут виходить вона. Така домашня, смішна — у простій кофті, волосся зібране в гульку і заколоте звичайним олівцем. У неї був справжній шок. А я не став чекати ні хвилини — просто там, у дворі, став на коліно, — пригадує Диригент. — Вона мовчала, мабуть, відібрало мову. Я питаю: «Ну, ти щось скажеш?». І вона прошепотіла: «Так!». Брат стояв поруч і знімав усе це на відео.

Її сторінку в соцмережі згодом заблокували, бо вона затято воювала проти русні в мережі, але головне ми зберегли — нашу маленьку сім’ю. У нас росте син Артем. Проєкт «Героям слава» продовжує фіксувати історії, де звичайні хлопці з тернопільських сіл стають тими, на кому тримається країна. Диригент продовжує свою партію. І він знає: фінальний акорд цієї війни має бути переможним.

Читайте також:  «Наших б’ють» — водій 44-ї артбригади Райвен про шлях від водія фури до розрахунку української САУ

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.