Табори не зламали політв'язня Ігоря Олещука

Так сталося, що колишній політв’язень тернополянин Ігор Олещук вже понад 10 років працює в музеї політв’язнів.
Тепер він проводить екскурсії в камерах та карцерах, де в юності довелося побувати самому і на собі випробувати всі страшні реалії тюремного буття. Попри те, що на долю цього чоловіка випали непрості випробування — тюрма, 8 років каторги на шахтах Воркути, постійний нагляд КДБ після повернення на Тернопільщину, все ж він залишився свідомим українцем. У часи “хрущовської відлиги” приєднався до дисидентів, а згодом став до лав Народного Руху, щоб виборювати незалежну Україну, про яку мріяли сотні тисяч нескорених. За значний особистий внесок в розбудову нашої держави Ігоря Олещука нагородили орденом “За заслуги” ІІІ ступеня та орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Заарештували 17-річним юнаком
Ігор Олещук народився 21 травня 1931 року в селі Чорний Ліс, Збаразького району. Початкову освіту здобув у рідному селі, далі навчався у Збаразькій середній школі № 1.
Співпрацював з відділом агітації і пропаганди, був розвідником-інформатором УПА.
П’ятнадцятирічним юнаком я написав щомісячний звіт №3 і підписав його псевдо Грушка, — розповідає Ігор Олещук. — Так сталося, що кадебісти викрили криївку і знайшли цей звіт. На мене вийшли досить легко. Я не був великим конспіратором, тому у звіті необачно згадав про свою школу. Зробивши експертизу почерку і порівнявши його з моїм у контрольному зошиті, кадебісти мене заарештували.
17-річного хлопця кинули до Збаразької в’язниці. Там його жорстоко били, вимагаючи зізнання. Проте йому пощастило в тому плані, що по справі він проходив один, тому не  проводили очних ставок і додаткових арештів. Оскільки у Збаражі не було військового трибуналу, Ігоря Олещука перевели у Тернопільський слідчий ізолятор.
Засудили на 25 років таборів
У кінці жовтня 1948 року мене завели в одну з камер, — пригадує чоловік. — Тут сиділо десь 25-30 чоловік. Не було ні нар, ні ліжок. Всі спали на бетонній підлозі. При чому спали на боку, повертаючись по команді. У кутку стояла так звана параша. Мені стало страшно, бо я такого ще ніколи в житті не бачив. Але, як з’ясувалося, тут були знайомі моєї мами. Запитавши, як моє прізвище, вони забрали мене  в куток камери. Так я поступово почав освоюватись.
Не менш болючі спогади залишились в Ігоря Олещука і про перебування в карцері, куди слідчі часто відправляли ув’язнених, щоб ті швидше зізнавались у “злочинах”.
— На долівку карцеру наливали воду, десь до кисті, — каже співрозмовник. — Тому тут не можна було ні лягти, ні сісти відпочити. Фактично давали 2 склянки перевареної води і 300 грам хліба на добу. Коли когось поміщали в карцер на одну, а то й п’ять діб, то говорили: «Жить будєш, падохнуть нє дадім», або ще по-іншому: «Жить будєш, любіть послє карцера не захочеш».
22 листопада 1948 року Ігоря Олещука засудили на 25 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах.
— Через львівську пересилку мене разом із сотнями інших політв’язнів везли у товарних вагонах до місця відбування покарання на шахти Воркути, — каже чоловік. — У 50-ти градусний мороз нас загнали в бараки на двотижневий     карантин. Видали фуфайки, валянки і калоші з автоколіс, так звані чуні. Нас, новоприбулих, пограбували блатні, напавши на барак і забравши теплі речі, які ми взяли з собою.
За півтора року — 4 рази в лікарні
Почалося важке каторжне життя. На медичній комісії Ігорю Олещуку дали категорію СФТ (середній фізичний труд — прим. ред.). Він пішов працювати в шахту. Через погане харчування і 12-ти годинний робочий день, чотири рази за півтора року потрапляв в оздоровчий пункт.
Там годували трохи краще, — стверджує співрозмовник. — За день давали 400 грам каші, баланду, трохи хліба і один риб’ячий хвіст. Тому за два тижні перебування в оздоровчому пункті в’язні дещо набирали вагу, а потім знову поверталися в шахти.
Важка виснажлива праця і постійне недоїдання призвели до того, що Ігор Олещук захворів на жовтяницю. У 1950 році його знову поклали в лікарню.
Мені видавали одну котлету на добу і сірникову коробочку цукру, — пригадує чоловік. — Щоб швидше одужати, я обмінював свою котлету на ще одну коробку цукру.  Мені пощастило з лікарями, бо вони дістали глюкозу та аскорбінову кислоту та ще й продовжили моє перебування у лікарні на два тижні.
Коли Ігор Олещук дійшов до сили, головний лікар поставив його на роздачу їжі для хворих в’язнів. Він приносив відро вівсяної каші на 30-40 недужих. За цю роботу отримував додаткову порцію вівсянки. Тому за два тижні трохи поправився. Тим часом лікарі змінили йому категорію, що дозволила молодому чоловікові працювати на поверхні.
Нарешті я виліз із шахти, — продовжує свою розповідь Ігор Олещук. — Мене поставили чистити сніг на території табору.
У таборі вивчився на медбрата
Молодому політв’язневі пощастило потрапити в оточення української інтелігенції. А оскільки він добре знав латину, а в таборі не вистачало медичних працівників, то йому організували приватні курси і вже за 8 місяців він вивчився на медбрата.
Відколи Ігор Олещук почав працювати фельдшером, життя трохи полегшало.
Я був у травмпункті в шахті, — зазначає чоловік. — Надавав першу медичну допомогу пораненим в’язням-шахтарям і під конвоєм відправляв їх у лікарню.
Проте не обійшлося без “доброзичливців”. Нарядчик на прізвище Дубінін побачив, що Олещук на хорощій роботі і доклав максимум зусиль для того, щоб відправити його в штрафний табір.
Ми у 40-50-ти градусний мороз будували міст через річку Аяч-Яга, — пригадує співрозмовник. — Працювали по 12 годин. Незважаючи на те, що на обличчя натягували маски, все ж без обморожень не обходилося. Попри велике фізичне навантаження нас дуже погано годували. Привозили так звані “гарячі обіди” — 2 кілограми каші і літр олії на всю групу. Тому за півтора місяця я висох на кістяк.
Повернувся на Тернопільщину
Після смерті Сталіна вийшов указ про перегляд справ політв’язнів. У 1954 році судова комісія зменшила термін покарання Ігоря Олещука до 8 років. А оскільки він мав кілька так званих трудових заліків, виконавши 150% робочого плану, то звільнився у грудні 1955 року.
На Тернопільщину повернувся на початку наступного року. Влаштувався електриком на цукровому заводі “Поділля”. Одночасно заочно навчався у Львівському політехнічному інституті. Проте невдовзі минуле знову нагадало про себе.
Мене викликали в КДБ і почали вимагати мого виїзду на Донбас, — каже пан Олещук. — Я опирався як міг. Навіть до прокурора ходив, але й він наполягав на переїзді. Попри всі погрози, я залишився в Тернополі і, навіть, зумів прописатися в гуртожитку цукрового заводу.
Приєднався до дисидентів
На початку 60-х колишній політв’язень одружився. Один за одним народилися три сини — Тарас, Роман і Володимир.
Коли почався дисидентський рух, Ігор Олещук сміливо заявив про свою громадянську позицію, приєднавшись до лав нових борців за свободу. Він зв’язався з Ігорем та Олегом Геретами, Миколою Литвином та іншими місцевими дисидентами.
Ми часто збиралися разом, читали дисидентську літературу, співали патріотичних пісень, — пригадує співрозмовник. — У 1965 році моїх побратимів заарештували. Я теж готувався до арешту, але мені пощастило його уникнути. Справа в тому, що я саме захищав диплом і мене не було в Тернополі. До того ж кадебісти не мали ніяких доказів щодо моєї причетності до дисидентського руху.
Із 1962 року і аж до виходу на заслужений відпочинок Ігор Олещук працював в “Тернопільобленерго” на посадах диспетчера, інженера по режимах і керівника групи перспективного розвитку. Був заступником голови Народного Руху України на цьому підприємстві.
3 жовтня 1996 року я став старшим науковим співробітником “Історико-меморіального музею політичних в’язнів”, де й досі працюю, — каже чоловік. — На громадських засадах виконав першу експозицію цього унікального музею, заснованого в колишніх камерах слідчого ізолятора КДБ.
Написав книгу спогадів “Шлях до світанку”
Ігор Олещук часто проводить екскурсії, виступає з лекціями у школах, вузах, військових частинах. Пише статті на теми боротьби українського народу за незалежність і теми репресій. Організовує наукові конференції, виступає на радіо і телебаченні.
До його заслуг належить і реконструкція семи могил січових стрільців на Микулинецькому цвинтарі, а також будівництвом пам’ятної стели на фасаді будинку, що на вулиці Коперника, 1.
Пан Олещук — заступник голови Тернопільської обласної спілки політв’язнів і репресованих України, член координаційної ради Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, член ради обласного товариства “Меморіал”, член Проводу Конгресу Української Інтелігенції. Із липня 2003 року на громадських засадах очолює комісію Тернопільської обласної ради  з питань поновлення прав реабілітованих.
У 2001 році пан Олещук видав книгу спогадів “Шлях до світанку”.  Три роки тому вийшов друком путівник по музею “Тернопільський історико-меморіальний музей політичних в’язнів”, співавтором якого є Ігор Олещук. Разом із Володимиром Пукачем він підготував і видав ювілейну книгу до 100-річчя з дня народження Романа Шухевича “За свободу і соборність УПА”.
Починаючи із 1996 року, пан Олещук був відповідальним за збір матеріалів до Книги Пам’яті районів про учасників національно-визвольної боротьби. До речі, такі Книги видані у 15-ти районах нашої області.
У 2006 році за значний внесок у збереженні  та популяризації історико-культурної спадщини України та розвиток музейної справи указом Президента України нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. 1 грудня 2009 року Ігоря Олещука нагородили орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня за значний особистий вклад у соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток України.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.