Тернопіль очима американців

Батьки Джорджа із вісьмома дітьми переїхали в Україну в період перебудови. Діти вчилися у місцевих садочках, школах та вузах. Зараз Джордж - пастор Церкви Голгофи. Із дружиною Шерен (30 р.) та синами вже два роки живе у Тернополі. Вільно розмовляє українською і любить читати книжки з історії України, аби поповнювати свій лексичний запас.
Яким він побачив наше місто вперше і яким бачить його зараз, Джордж Маркі розповідає читачам "20 хвилин".

Коли розпадався Союз
- Як ваша сім'я вирішила переїхати жити в Україну?
- Найбільше хотіла поїхати з Америки в якусь іншу країну моя мама. Її батьки працювали місіонерами в Африці, і вона теж завжди хотіла бути місіонером. Але згодом вийшла заміж за батька - пастора, який працював в Америці і не збирався нікуди їхати. І з народженням кожної наступної дитини їй вже здавалося, що це неможливо.
Але коли розпадався Радянський Союз, тато почув про те, що ваші люди почали більше прагнути духовного, цікавитися релігією, її різними напрямками і течіями. Батьків знайомий, котрий тоді вже працював у Києві, запропонував переїхати в Україну.
- Важко було зважитися?
- Звісно, нам усім було трохи страшнувато. Спершу тато поїхав сюди все роздивитися. Він тоді вибирав між трьома містами - Москвою, Києвом і Санкт-Петербургом. І найбільше йому сподобався Київ. А інші наші пастори поїхали в Росію та країни Східної Європи.
- Що ви знали про Україну, коли їхали сюди?
- Дуже мало. Знав, що вона була частиною СРСР. Знав, що тут є українська мова, яка відрізняється від російської. Бо в Америці був знайомий лише з росіянами, українців серед наших друзів не було - в Індіані тоді було мало ваших емігрантів. Зараз їх більше.
- Скільки вам тоді було років?
- Мені було 16. Я саме отримав водійські права у США, в мене з'явилася своя машина - починалося доросле життя. Не був у захваті від того, що ми переїжджаємо. Тато не хотів нікого з нас змушувати, але поговорив із кожним і таки вмовив. Сказав, що спочатку поїдемо на рік - спробуємо. Тож ми перебралися сюди всією сім'єю. Найменшому тоді було шість місяців.

"Тут були суцільні дефіцити"
- Які були перші враження від України?
- Приїхали ми 4 липня 1992 р., саме на американський День незалежності. Три тижні жили в готелі, поки шукали квартиру в Києві. В Україні тоді був перехідний етап і суцільні дефіцити. Іноді ми навіть не знали, де можна купити щось поїсти. У вас багато чого продавали за талонами, а нам, як іноземцям, їх не видавали. Ми тоді ще не знали ні російської, ні української мови. Тут усе для нас було чужим. Але згодом з'явилися друзі-українці, які нам допомагали зорієнтуватися.
- Як вчили мову?
- Був один друг, який зовсім не знав англійської. Але він просто говорив до мене. Я нічого не розумів, але з часом почав вивчати окремі слова. Потім у нас вже з'явився вчитель російської. Але в основному мову я вивчав у живому спілкуванні. Записував фрази, питав друзів, що вони означають. Тож спершу вивчив російську. А вже згодом з'явилися друзі з Західної України - так почав вчити українську. Потім вступив у Київський університет ім. Т.Шевченка - спершу в фізико-математичний ліцей, потім на факультет кібернетики.
Загалом батьки вважали, що для нас дуже важливо знати вашу культуру, історію та мову. Тому ми всі вчилися в українських навчальних закладах. Молодші - у школах, я - в університеті. Закінчив його за спеціальністю "прикладна математика", потім навіть трохи працював викладачем у приватному вузі в Києві. Сподіваюся знайти роботу за цим фахом і в Тернополі.

"У Тернополі дружина всіх розуміла"
- Як потрапили в наше місто?
- То був 2007 р., я вже тоді був одружений із Шерен, яка переїхала до мене з Америки. На всеукраїнському християнському молодіжному фестивалі ми познайомилися з організацією, яка готує молодь до місіонерства. І нас запросили відкрити на Західній Україні молодіжну церкву. Я завжди любив українську мову, тож ми з дружиною вирішили поїхати подивитися на Тернопіль.
- Яким запам'ятався Тернопіль у перший приїзд?
- Ми приїхали взимку - було багато снігу. У Києві ми ще не бачили такого сильного снігопаду і дорогою навіть задумувалися, чи не повернутися назад. Бо що далі на захід, то більше було снігу. Сюди приїхали посеред ночі. Дружина, яка певний час жила у Франції, тоді сказала, що Тернопіль їй трохи нагадав тамтешнє Віші - таке ж компактне європейське містечко.
Згодом познайомилися з тернополянами. Дружині сподобалося, що вони спілкуються тільки українською. Адже Шерен після переїзду в Київ російської, як я, вже не вивчала - ми вирішили, що їй краще одразу вчити українську. Але мала певні труднощі, коли намагалася спілкуватися з киянами українською, а ті відповідали їй російською - мовою, якої вона зовсім не розуміла. Хоча навіть російськомовні дуже поважали нас за те, що ми говоримо вашою державною мовою, поважаємо ваші звичаї і культуру. Але саме через брак розмовної практики у Києві Шерен іноді здавалося, що вона української вивчити не зможе. А от коли ми приїхали в Тернопіль, дружина дуже тішилася з того, що тут вона всіх розуміла!
- Чи змінився Тернопіль у ваших очах за ті два роки, що ви тут?
- Найпомітніша зміна та, що на вулицях побільшало машин. Я сам водій, тож два роки тому Тернопіль мені сподобався не перевантаженими транспортом дорогами. Зараз вже з'являються затори.
- Які місця в нашому місті вам подобаються найбільше? Де відпочиваєте?
- Любимо бувати в тих закладах, які мають етнічний український колорит - це для нас своєрідна екзотика. Люблю ваші страви, наприклад, зелений борщ. А з дружиною та дітьми, як є час, гуляємо вашими гарними парками, особливо подобається бувати у парку "Топільче" біля зоокуточка.

"Ми щасливі жити тут"
- Що розповідаєте про Тернопіль, коли приїжджаєте до себе на батьківщину?
- Кажемо, що щасливі жити тут. Що це - спокійне і красиве місто. Скажімо, в Києві дружині було трохи важче - велике місто, багато шуму, трохи інша культура і люди. З ними їй іноді було важко порозумітися. Тернополяни набагато привітніші, терплячіші і більше готові допомагати.
Ще помітив, що ваші люди дуже піклуються про своїх дітей. Іноді, на мою думку, аж занадто. Приміром, дуже закутують малечу. В нас такого немає - діти можуть і босими по хаті бігати, і протягів не так бояться. А в Україні бувало, що дружині навіть робили зауваження, коли вважали, що вона недостатньо тепло вдягає наших дітей для прогулянок надворі. Американці у такій ситуації не вважали б за потрібне давати комусь поради - вони менше втручаються у чуже приватне життя.
- Чого, на вашу думку, бракує Тернополю?
- Думаю, паркінгу. Мені здається, що держава і бізнесмени часто не беруть до уваги потребу в достатній кількості місць для паркінгу, а це таки стає проблемою.

"Спершу нас сприймали як чужих"
- Як складаються стосунки з іншими церквами?
- На початках було трохи важко, бо нас сприймали як чужих. Зараз із православними спілкуємося мало, а от із протестантами доволі непогано співпрацюємо, влаштовуємо спільні заходи. Одною з особливостей нашої церкви є те, що ми багато працюємо з молоддю. У нас багато сучасної духовної музики. У Києві випустили три альбоми українською мовою.
Бувало, що й католицька молодь приходила до нас за піснями, адже ми одні з перших почали випускати альбоми сучасних церковних пісень українською. Загалом не вважаємо, що лише наша церква - єдино правильна. Шлях до Бога лежить не через якусь церкву, а через Ісуса, і він нас об'єднає. Ми ж лише  викладаємо Біблію послідовно вірш за віршем. Віримо, що по мірі того, як люди зростають у розумінні Біблії, вони отримують напряму від Бога можливість приймати правильні рішення.
- Які маєте хобі?
- Люблю грати в баскетбол. Зазвичай граємо з братом, який зараз теж із дружиною живе в Тернополі. Наприкінці травня навіть хочемо організувати для тернополян баскетбольний турнір, де зможуть пограти всі охочі. А ще люблю читати історичну літературу, от нещодавно дочитав "Історію України" Ореста Субтельного. До того читав й інші підручники з історії. Це допомагає більше дізнатися про вашу державу, а також поповнює мій лексичний запас з української мови. Загалом історія мені дуже цікава, хоча, напевно, я мало її знаю. Але, думаю, якби не став математиком, то точно став би істориком. Але, напевно, найбільше хобі - це проводити час із дружиною та синами.
- Ваші діти народилися вже в Україні?
- Старший син - Самуїл (Масуя) - народився, коли ми з Шерен жили в Києві. Коли я представляю його друзям, то називаю по-українськи - Самуїлко. Зараз йому вже два роки. А молодшому - Іллі (Кіоші) - п'ять місяців. Молодший вдався до родичів Шерен - він більше подібний на японця, тож кличемо його другим іменем - Кіоші. Другі імена у наших синів - японські, такий звичай у родині дружини.
- А як у вашій сім'ї з японською мовою?
- Хоча у Шерен японське коріння, але мови вона не вивчала. Тож зараз вже можна сказати, що українську вона знає краще, ніж японську.

Місіонери прийняли в сім'ю хвору українську дитину
В Україну родина пастора Джорджа Маркі приїхала із вісьмома дітьми. Вже живучи в Києві вони всиновили дев'яту дитину - хвору українську дівчинку.
- Моя 14-річна сестра Ронда ходила допомагати доглядати діток в один із київських будинків дитини, - розповідає пастор. - Там проживали ті діти, від яких із певних причин відмовилися батьки. Сестра одразу дуже прив'язалася до однієї дівчинки, яку там кликали "дюймовочкою" - та була дуже маленька і дрібненька. Ми згодом назвали її Христиною.
Мати дівчинки, як розповіли медики, була алкоголічкою, і після того, як народила немовлятко з вадою серця, відмовилась від нього. Працівники будинку дитини не приховували того, що "дюймовочка" приречена на смерть.
- Їй потрібна була операція на серці, - продовжує Джордж Маркі. - Лікарі сказали: "Що ж, як хочете її врятувати, - шукайте спонсорів". Спонсори знайшлися - серед наших американських друзів.
Христину прооперували в клініці М. Амосова. Операція була вдалою і... безкоштовною. Як згодом пояснили американській родині, оскільки дівчинка - сирота, то платити за її операцію не потрібно.
Сестра Джорджа весь свій вільний час проводила з хворою і почала просити батьків взяти Христинку в сім'ю.
- Мати, звісно, спершу не погоджувалася, - каже Джордж. - Адже своїх - восьмеро. Батько теж казав, що дітей із нього досить, мовляв, тепер він вже чекає на внуків... Але коли мати сама посиділа з Христиною, потримала її на руках, то відчула, що вже не зможе залишити цю дитину серед чужих людей. Тож врешті батьки погодились на всиновлення.
Процедура всиновлення затяглася більш ніж на рік - через паперову тяганину та бюрократію, каже пастор. Але врешті все владналося, дівчинка отримала прізвище Маркі. Зараз їй вже 13 років.
- Христині трохи важко вчитися, вона - гіперактивна. Певно, дається взнаки спадковість, - розповідає Джордж. - Але всі ми її дуже любимо, мати нею постійно займається. Христина - дуже спортивна, вона і балетом займалась, і гімнастикою - любить музику і добре відчуває ритм.
Зараз Христя живе з матір'ю в Угорщині і дуже сумує за Україною.

Біографія
1975 р. - Джордж Маркі народився у штаті Огайо (США) в сім'ї пастора. Виріс у штаті Індіана.
1992 р. - сім'я переїхала в Україну. Закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка
З 2007 р. - пастор Церкви Голгофи, живе і працює в Тернополі.
Одружений, виховує двох синів.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.