«Дивлюсь зараз телевізор – і мені сниться фронт»

У будь-яку погоду Івана Романюка з вагою можна побачити біля Українського дому. Плата символічна - "скільки дадуть".

Цього літнього чоловіка щодня після обіду можна побачити в центрі Тернополя з електронною вагою. Він сидить на низенькій огорожі на бульварі ім. Т. Шевченка навпроти Українського дому «Перемога» і може зважити вас за символічну плату - «скільки дасте». Він живе неподалік. Влітку його можна зустріти ще й поблизу Головпоштамту або на вул. Шептицького.

За зважування дають хто гривню, хто дві, деколи п’ять, а в свята, буває, й по 10 гривень. Є й постійні клієнти, які чи не щодня проходять важитися. Є й такі перехожі, які дають гривню-другу на ходу, і кажуть, що зважаться потім.

Останні 10 років він щодня виходить на вулицю з вагою і працює щонайменше по три години у будь-яку погоду. Каже, аби не мерзнути, одягає два светри, які подарували йому внуки.

Оскільки чоловік - ще й кравець, то минулого року, коли зима була суворішою, частіше шив удома. Цього року більше працює на вулиці.

Спілкуємося з Іваном Романюком на свято Василя. З усіма, хто стає на вагу, ділиться новиною, що йому цього дня виповнився 91 рік. Поки немає клієнта, чоловік перераховує гроші. У руках у нього - кілька купюр по 1-2 гривні, є й дві десятки.

- Внучка колись купила вагу, та й так заробляю. Правда, вона вже на мене свариться, щоб не ходив узимку, щоб не застудився. Але сьогодні сонячний день, гарно, снігу нема, можна посидіти, - каже Іван Кирилович. – Підробляю, бо гроші потрібні, треба внучці допомагати. У неї зарплата невисока, в мене пенсія - без 14 гривень тисяча. В мене багато стажу не записано. Деякий час не працював, бо доглядав за дружиною. Зараз мушу помагати і внукові в Рівному - у нього троє дітей, і внучці - вона мала три операції. Як пішла на останню, взяли кредит, то я вже виплатив долги.

Це заняття тернополянин не залишає вже 10 років, відколи після смерті дружини переїхав у Тернопіль до внучки. Раніше Іван Романюк жив у Дубні.

Про історію свого життя каже, що дня буде мало, щоб усе переказати. Чоловік працював кравцем – навчився ремесла ще у 15 років від старшого брата. Але довелося важко працювати і на лісопилці концтабору, і на воєнному заводі. А в мирний час - вантажити вагони на м’ясокомбінаті, бо швацтвом багато не вдавалося заробити.

Село ліквідували москалі

- Батька вбили в 1942-му. Того ж року мене забрали в Німеччину на примусові роботи. Завезли в концтабір в Магдебурзі, працював на фабриці, ліс возили, розвантажували, ящики робили. Двічі тікав звідти. Тікав, бо не вистачало їжі, в нас карткова система була. Хотів десь у селі працювати, але не вдавалося. Мене зловили, судили, але хазяїн лісопилки був добрим, то мене забрав з тюрми.

У 1945-му пана Івана з іншими в’язнями визволили американці. Але потім зайшли радянські війська, і його забрали в армію. Служив у Німеччині, в Дрездені, Хемніці, Потсдамі, демобілізували з Берліна. В армії шив у майстерні, був завідуючим. Шили шинелі, кителі, галіфе.

- Я дуже гарно форму шив, - пригадує пан Іван. - Навіть командиру полку пошив шинель. У нас працювало багато німців – і дівчат, і чоловіків. Була в мене одна знайома німкеня, я ж гарний колись був, то любила вона мене.

Після демобілізації в 1947-му чоловік повернувся в своє село Антонівці Шумського району.

- Його москалі ліквідували, вивезли все село, бо місцеві допомагали бандерівцям, - пригадує Іван Романюк (наприкінці 40-х років енкаведисти виселили людей, а в 1952 році село зникло з усіх карт. Антонівці відновили у 1990 році. За даними 2001 року, там жили 24 мешканці -  прим. ред.).

«Москалі вбили маму і братів»

У лісі за селом був штаб бандерівців. Одного разу там була облава, і зловили брата пана Івана.

- Старшого брата замучили, він був отаманом у бандерівців. Меншого теж за нього побили і кинули в річку, де він і потонув, його тіло аж через кілька місяців знайшли. Маму били так, що вона померла, - розповідає Іван Кирилович зі сльозами на очах. – Старшого катували в Тернополі, тризуб цигарками на лобі висмалили, та він нікого не видав. Замучили його в 1946-му році.

Пана Івана теж били на допитах за брата. Вже старшого брата не було серед живих, а за нього ще допитували, часто викликали на допити в КДБ у Шумськ.

- Одного разу прийшов у село гарнізон, - продовжує пан Іван. - Мене арештували і потягнули в порожню хату когось з репресованих, яких до Сибіру відправили. Почали допитувати: «Де брат? Був у бандерах? Хто бандерам їсти носить - корова на рогах?». Та я їм нічого не сказав, хоч знав.

Били чоловіка до втрати свідомості.

- Били в шию дрючками, приперли до стіни і били. Потім кинули на долівку, один на плечі сів, куфайку на голову кинули і шомполами по п’ятах били, то я й втратив свідомість. Потім мене водою відлили, - розповідає пан Іван. – А маму босу по морозу погнали в сільраду і катували там. Мене вивели надвір, я ледве на ногах тримався, то один крикнув: «Пускай єго, дойдьот». Мені з кілометр треба було до хати, то я якось пошкандибав, десь повз городами. Маму знайшов вдома під ліжком. Прийшли вони ще додому. Матір за волосся витягнули з-під ліжка і били ще. Вона після того і померла. А я вижив, женився потім з Танею, Тетяною Денисівною.

Дружину називали соловейком

У селі пану Івану сподобалася місцева вдова, старша за нього на сім років. Її чоловік загинув на фронті.

- Сама дуже гарна була, а як співала, такий голос мала. Соловейком її називали, в церкві співала, солісткою була, і я ходив в церкву співати, так почав ухажувати, - пригадує чоловік. – Господиня гарна була, вони ще з першим чоловіком почали будувати хату, то після його смерті мусила сама добудовувати... Вже 10 років її немає з нами. У неї було хворе серце.

Виступав на Майдані

У 2004-му Іван Романюк був у Києві на Майдані. Жовто-блакитна стрічка на куртці ще з тих часів.

- Так, ще коли Ющенко був президентом. Я сам поїхав, багато стояв на Майдані, - пригадує співрозмовник. – Пам’ятаю, що навіть виступав. Кричав: «За Україну! Геть москалів!».

Про теперішні події чоловік не може спокійно думати. Каже, що коли дивиться телевізор, то йому сниться фронт.

- Надіюся, що ми виграємо війну, уб’ємо того Путіна, - каже пан Іван.

P.S. Прощаємося. Кажу, що треба вже йти додому, бо холодно. А пан Іван дивиться на годинник і каже: «Ні, треба ще до п’ятої посидіти», і перекладає у руках кілька купюр по 1-2 гривні і три десятки.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.