«Ти тільки живи!..» Після прильоту в бліндаж рятував побратимів і отримав серйозні опіки

Ірина БЕЛЯКОВА

Михайло Шаварин на фронті від 2015 року. І, маючи трьох малих дітей, став на захист України із початком повномасштабного вторгнення. Після атаки дронами отримав серйозні опіки. І вже коли зустрівся із мамою в госпіталі, сказав: «Якби не мої хлопці, я згорів би». Та попереджає, що після одужання його навряд чи втримають вдома… Служать також його молодший брат і племінник, а шваґро вже три місяці не виходить на зв’язок.

«Не я перша і не я остання мама, яка чекає синів і живе від повідомлення до повідомлення, — голос Марії Кобрин з Підволочиська стихає. Жінка зупинила розмову, чути, вона гірко плаче, згадуючи, як приїхала в госпіталь і побачила свого пораненого сина. — Це ніби фільм жахів. На Михайлика було боляче дивитися, але ті хлопці, що поруч з ним в палаті… Це такий біль! Стільки нестерпного болю… Я щиро співчуваю всім матерям і дружинам, які втратили рідних Героїв. І тим, чиїх дітей поранило. Боляче за наших синів України…»

Рятував побратимів

Відео дня

Про родину з Підволочиська, де четверо військових, розповіла журналістам їхня землячка Галина Гладиш. Жінка, аби підтримати родину, оголосила збір на допомогу пораненому воїну Михайлу Шаварину. А ми поспілкувалися з його мамою і також просимо підтримати збір на допомогу воїну. Бо родина опікується не лише Михайлом, а й хлопцями, які отримали тяжкі поранення на фронті і яких рятують в одному із закладів Львова.

— Герой, який вижив заради своєї сім’ї і всіх нас — Міша Шаварин. Під час бойового завдання, коли в бліндаж прилетів снаряд, отримав тяжкі опіки, — розповіла Галина Гладиш. — Рятував життя побратимів, сам останнім вибирався з бліндажа. Дякую тобі, що вижив. Я буду знову і знову тебе обіймати молитвою. Ти тільки живи!

Пані Галина через соцмережі звернулася до мешканців Підволочиської громади та всієї Тернопільщини з проханням підтримати родину і допомогти полегшити фізичний і душевний біль пораненого земляка.

— Прошу підтримати Мішу, який став на наш з вами захист від початку повномасштабного вторгнення, хоча міг цього не робити, бо мав трьох малих дітей, — каже Галина Гладиш. — Лікування буде довгим і виснажливим. Наразі Міша у госпіталі . Тому звертаюся до вас з проханням допомогти і підтримати сім’ю фінансово і морально.

Михайло Шаварин народився 21 серпня 1984 року у Підволочиську. Разом з дружиною та трьома дітьми проживав у Волочиську. Зараз дружина біля Михайла у госпіталі. А їхні діти — із Михайловою мамою Марією Кобрин.

Служать сини, онук і зять

— У мене служать і Міша, і молодший син, і зять, і онук, — жінка, розмовляючи із журналісткою, весь час намагається втриматись, аби не плакати. — Міша пішов служити ще 14 лютого 2015 року, тоді був в АТО понад два роки, трохи побув вдома, — і відтоді підписував контракти. Служив на Донецькому і Луганському напрямках у складі 10-тої, 128-ої, і 14-тою бригад. Пройшов чимало гарячих точок. Мав відзнаки за службу.

В 2019 році звільнився з армії, працював робочим, аби поставити на ноги трьох дітей, розповіла мама бійця. Старшому синові Сашкові зараз 15 — цього року хлопець закінчує 9 клас. Доньці Даринці 10 років, навчається у 4 класі. Наймолодша донечка Олеся у першому класі.

— Він міг нікуди не йти, коли почалося повномасштабне вторгнення, — каже мати. — Але навіть зараз — після настільки тяжкого поранення, каже, мовляв, я не обіцяю, що буду вдома.

П’ятого січня 2022 року Михайло підписав черговий контракт зі 105 бригадою. Мати каже, він відчував, що буде повномасштабна війна, і втримати його вдома було неможливо. Що відтоді довелося пережити, матері не розповідає, аби не хвилювалася. Але жінка знає, що був під Куп’янськом, потім Богодуховом. Деталей — жодних.

— Молодший син Володя теж був контрактником, і в квітні 2022 року мав звільнятись з війська, теж має двох діток, — розповіла Марія Кобрин. — Поки хлопці воюють, невістки, дві Тетяни, і діти зі мною. Нам так легше все переносити. Всі чекаємо на наших хлопців, молимося. Ще служать зять і внук. Тому наш ранок починається з того, хто відгукнувся. Хто поставив плюс, хто крапку — і так добре, значить живі.

Зять пані Марії, чоловік доньки Любові Шрамко, служив в 44 бригаді. Потім на службу пішов їхній син Віктор. Обидва були на Запорізькому напрямку. Внука перевели до бригади на Рівненщині, а зять опинився у складі 24 бригади, що на Львівщині.

— П’ятого лютого зять востаннє зателефонував до дочки і сказав, що йде «на нуль». Вже коли закінчували розмову, додав: «Мені протриматися б до травня», — згадує пані Марія. — Відтоді на зв’язок не виходив, хоча вже травень. Де він, що з ним — ми не знаємо. Офіційних сповіщень нам не було. Донька приходила у ТЦК, там запевняють, що чоловік на бойовому завданні, що живий-здоровий. А ми тільки молимося, щоб так і було.

Поранений, везуть у госпіталь

Матір згадує, як дізналася за поранення сина Михайла. Зранку 25 квітня ще говорила із ним по телефону. Міша набрав на дві хвилини, запитав, як мати почувається і про себе сказав коротко, — мовляв, служу.

— Десь о 12.30 Міша подзвонив і сказав, що поранений і його везуть в госпіталь, — згадує пані Марія. — Що тоді пережила, навіть згадувати не хочу. Вже пізніше, коли був у госпіталі, хтось набрав з Мішиного телефону, щоб я його побачила. Сам не міг того зробити, бо повністю були обпечені руки. Те, що я побачила — це жах. Весь в бинтах, чорний... (жінка гірко плаче — прим. авт.). Потім бинти з лиця зняли, а руки… Два дні син був в Харкові в госпіталі, потім перевели на Львівщину. Дружина біля нього, а я з дітьми.

Наприкінці квітня жінка поїхала в госпіталь до сина. Каже, побачила страшну картину, щойно увійшла в палату. На сина боляче було дивитися, — лице обпечене, шия, найбільше постраждала ліва сторона. Опіки є навіть під колінами. Руки досі всі в бинтах. Певний час з ним працювали реабілітологи, бо не міг спати, казав, що вогонь перед очима.

Опікуються пораненими

— Хлопці в палаті лежачі, обпечені – страшна картина, — жінка знову гірко плаче і зупинила розмову. — Несила на те все дивитися. Але ми їхали не тільки Мішу провідувати. Ми і тими всіма хлопцями опікуємося. До одного мама приїжджала здалеку. Побула, і повернулася додому. До інших тільки дзвонять рідні. Там ліки дають, перев’язки роблять. Але мазі докуповуємо, пеленки. Щось смачненьке їм купити.

— Дякуємо всім добрим людям, які нас підтримують і допомагають, — пані Марія ледь стримує емоції. — Нашому священнику з Підволочиська, отцю Тарасу, і всім небайдужим людям. Всім вам велике материнське дякую. Нам допомагають — а ми допомагаємо тим хлопцям, які лікуються разом з сином. Мусимо їм допомогти…

Молодший син жінки теж мав осколкове поранення. Місяць пробув у госпіталі, ще місяць вдома, а потім повернувся на службу. Зараз дуже хвилюється за Михайла.

— Син потроху одужує, рани загоюються, а я щиро дякую хлопцям, синовим побратимам, які витягли і врятували мою дитину, — каже пані Марія. — Мрію, щоб він пошвидше одужав і пішов на випускні до своїх дітей. Щоб у всіх трьох його малих на святі був тато поруч.

В іншого онука, який зараз служить, 29 квітня був 25-річний ювілей, розповіла бабуся. У той день хлопець найбільше мріяв, аби зателефонував його тато, з яким зник зв’язок три місяці тому. Він так хотів почути його голос…

Жінка каже, що молиться, аби всі її рідні вціліли і повернулися з війни. Щоб всі українці дочекалися своїх Героїв додому. І головне для нас усіх, — дочекатися Перемоги!