«Я вас вітаю, ваш син на рідній землі»: після трьох років полону повернувся додому Вадим Плішко

23-річного захисника Вадима Плішка повернули додому під час масштабного обміну, що відбувся 19 квітня 2025 року. Через військову службу та полон боєць не бачив рідних майже п’ять років. Мати бійця крізь сльози зізнається, що цей день став найщасливішим за останні роки – її єдиний син живий і, нарешті, знову в Україні.

Нині наш земляк проходить реабілітацію в одному з українських санаторіїв. Тим часом родина готує для нього улюблені солодощі й домашні страви, збирає речі й невдовзі вирушить на довгоочікувану зустріч.

Мріяв про армію ще зі школи

Вадим Плішко – уродженець села Залісся, до полону проживав у селі Михайлівка. З дитинства був активним та допитливим. За словами мами Наталії Костишин, коли інші ще визначалися з професією, її син без вагань казав: «Я обов'язково хочу до армії».

– Вадим закінчив 11 класів, склав зовнішнє незалежне оцінювання і навіть не розглядав варіантів коледжу чи університету – одразу подав документи на строкову службу. Я його просила не йти, адже вже тривала війна на сході країни. Жодні слова не переконали його, бо він марив армією, – згадує пані Наталія.

Після 18 місяців строкової служби хлопець підписав контракт із бригадою імені Князя Лева та вирушив на ротацію до Маріуполя – за три місяці до початку повномасштабного вторгнення.

– Він прийняв це рішення самостійно, не порадившись із нами. Пам’ятаю, три дні не могла до нього додзвонитися. А потім почувся його голос: «Мамо, я в Маріуполі. Хочу служити далі, захищати країну». Це було шоком, але я зрозуміла: залишається лише підтримувати. Ми навіть і подумати не могли, що за кілька місяців буде повномасштабна, а Вадим стільки років перебуватиме в полоні, – розповідає вона.

«Мамо, я живий»

Під час оборони Маріуполя Вадим зміг лише двічі вийти на зв’язок. У коротких повідомленнях він запевняв, що живий і тримається.

– У місті була критична ситуація: обстріли, відсутність зв’язку. Син телефонував із номерів побратимів, бо свій телефон загубив під час обстрілів. Востаннє я отримала від нього звістку наприкінці квітня – на початку травня, коли вони ще перебували на «Азовсталі». Згодом стало відомо, що бійці вийшли у почесний полон, – каже мати.

Упродовж перших двох років полону Наталія Костишин не отримала жодної звістки від сина. Під час кожного обміну вона уважно переглядала фото й відео, та серед повернених не було рідного обличчя. 

– Я була на межі відчаю. Усе втратило сенс. Чоловік теж пішов на фронт, хоча я благала його залишитися. Але він відповів: «Коли Вадим повернеться, я маю дивитися йому в очі». Мене підтримували односельці, допомагали морально. Староста влаштувала мене продавчинею в магазин. Так і трималася – вірила, чекала, – пригадує жінка. – А на третьому році полону Вадим кілька разів телефонував із невідомих номерів. Казав, що живий, здоровий, і просив триматися. Ці слова давали мені сили.

Рахуємо дні до зустрічі

Бажання, яке Наталія Костишин загадувала майже щодня протягом трьох років, здійснилося 19 квітня 2025 року – її єдиний син живим повернувся додому.

– Орієнтовно о 17:00 зателефонувала представниця Координаційного штабу й повідомила, що відбувся обмін: додому повернулися 277 військових, серед них і мій Вадим. Як тільки почула: «Я вас вітаю, ваш син на рідній землі», то почала плакати, це були сльози щастя, радості. А за 15 хвилин зателефонував сам Вадим і сказав: «Мамо, я в Україні», – ділиться емоціями пані Наталія.

Нині Вадим Плішко перебуває в санаторії: проходить медичні огляди, відновлює документи та готується до повернення до цивільного життя. 

– Я вже придбала для нього хату в селі, зробила там ремонт. Хочу, щоб він був удома. Він має певні проблеми зі здоров’ям, тому зараз головне – лікування і спокій. Більше я його нікуди не відпущу, – додає жінка.

У найближчі дні пані Наталія разом з іншими рідними поїде до Вадима. Він просив привезти речі та домашню їжу.

– Замовив багато солодкого, дуже любить домашні пляцки. Також просив відбивні, котлети. Я все готую з любов’ю, щоб нарешті нагодувати свою дитину. Сумку майже зібрала. Він щодня телефонує, рахує дні до зустрічі. І я щоразу кажу: «Синочку, ми чекали стільки років. Майже п’ять років я тебе не бачила. Скоро ми обіймемося», – говорить Наталія Костишин.

Редакція вітає героя з поверненням додому. Дякуємо за мужність і захист.

Читайте також:

«Бабусю, коли вже обіймемо татка?» — 8-річний Богданчик дочекався батька з полону

«Мамусю, я так хочу домашньої пасочки»: після трьох років полону повернувся додому Дмитро Галюк

Вітаємо вас вдома: після майже трьох років полону на Тернопільщину повернулися двоє Героїв

У полоні наснився покійний тато: «Сину, збирайся додому». За кілька днів Михайла Рижулю обміняли

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.