Тернопільський скульптор Іван Мулярчук зліпив 20 пам'ятників Шевченку. Це улюблена тема митця

На Тернопільщині є 20 скульптур Шевченка його авторства

Тернопільський скульптор і художник Іван Мулярчук (89 років) вважає, що митець повинен працювати до останнього і цитує Франка, який говорив, що слава до митців приходить по їхніх кістках. Його пам’ятники, погруддя, меморіальні дошки є не лише в Тернополі, а й у багатьох містах, містечках і селах Тернопільщини, а також Західної України.

Іван Мулярчук член НСХУ. Головна тема більшості робіт — шевченкіана й національне відродження. Лише його пам’ятників Шевченку на Тернопільщині є 20, а загалом це понад 200 скульптур.

Фігури Богородиці, історичних постатей та відомих діячів науки і культури, релігії, героїв спорту і праці. Він багато працював, каже, що не було коли і дружину кохати, тому жінка залишилася на Кубані, а він з 1970 року - у Тернополі.

- Я і художник, і скульптор – малюнком і живописом займався у художній школі в Луцьку, а скульптурою почав цікавитися в інституті в Краснодарі і дипломну роботу виконував як скульптор, – розповідає Іван Мулярчук. - Від 1967 року я займаюсь скульптурами. Вчився і деякий час жив на Кубані. За все життя зробив кілька сотень скульптур. Так вийшло, що більшість моїх творів є по селах і маленьких містечках. Останню роботу – погруддя Богдана Хмельницького виготовляв для музею у Збаражі. А отаких малих фігур на різні теми і не рахував. Зображав усіх, хто був до душі і кого просили увіковічнити. Наприклад, до Героя соцпраці Євгенії Долинюк райком направляв. Зараз я не виставляю робіт минулої епохи, які мені не до душі.

Скульптор розповідає, що дехто позував у його майстерні, до декого він приїздив сам. Якщо це були історичні постаті, то він довго вивчав не лише фотографії, а й життєписи цих людей, аби дізнатися, якими вони були.  

Вже кілька років автор виставляє поряд зі скульптурами і свій живопис – це і акварелі, і твори, написані олією. Малювати любив із дитинства, а скульптурою почав займатися вже в інституті.

Могли вивезти у Сибір

Родина Мулярчуків завжди була патріотично налаштованою. Чоловік каже, що їх дивом не вивезли у Сибір.

- Напевне, завдяки мамі нас не чіпали, - розповідає скульптор. – Мій брат пішов до армії. Якось вони возили снаряди в село Верба, це за Дубном. Він надивився, як там командують людьми, а люди були - як гарматне м’ясо. Німці стояли на горі, а Радянській армії гору треба було взяти. Щодня сотні людей намотувало на гусениці танків і сліду від них більше не було, а рідним писали, що вони безвісти зниклі. Він не захотів так помирати та й утік в УПА.

Якось маму викликали на допит, питали, де син. А мама каже: «То я маю вас питати, де мій син. Я вам віддала його, де ви поділи мою дитину?». Після цього від нас відчепилися. Так, завдяки матері, простій сільській жінці, ми залишилися в Україні.

Життя було складним, пригадує пан Мулярчук. Сім’я велика – у його батьків було семеро дітей. Пан Іван мав ще чотирьох братів і двох сестер.

- Сестра була зв’язковою УПА, її зловили, катували, мордували. Померла вона уже, царство їй небесне. А дядька таки вислали у поселення Сухобезводне.

В Україні навчатися не давали

- Я тут ніде не міг вчитися: з Луцька виганяли, зі Львова виганяли, це вдалося лише на Кубані, - розповідає Іван Мулярчук. – У Львові провчився місяць і відрахували, казали, що мені не вчитися в радянському вузі і не працювати у Радянському Союзі. І я зібрав батьківський фанерний ящик, бо валізи не було, і поїхав на Кубань. У мене був хороший викладач, який закінчив Ленінградську академію. Він мною зацікавився, і я виправдав його довіру - захистився по скульптурі.

А художником став на зло всім своїм ненависникам.

- Якось до нас у школу приїжджав якийсь художник, чи, може, той функціонер лише назвався художником, - пригадує Іван Мулярчук. - Я був десь у шостому класі, показав йому свої малюнки і запитав, чи можу бути художником, бо дуже цього хочу. Він до мене як рявкне: «Ты что, ненормальный? Ты знаешь, кто такой художник? Это человек большой-пребольшой, который рождается один на столетие. Ты что, родился один на столетие?». А я його послухав і думаю собі: „А й справді, куди я лізу?”. Отак вони, ті „старші брати” помагали, не хотіли, щоб ми були розумними і чогось досягали. А мій брат сказав мені і решті братів та сестер, щоб ми добре вчилися, тому що Україна все одно буде і треба буде розумних людей.

Тож діти у сім’ї Мулярчуків Шевченка знали напам’ять, а його брат, який загинув в УПА, навіть повністю переписав „Кобзаря” у зошит. Пан Іван досі зберігає цей зошит.

Автору гімну – дошка на садочку

У радянські часи втілити свої ідеї було непросто, особливо улюблену шевченківську тему і все, що було пов’язане з Україною, розповідає пан Мулярчук.

- Грошей не платили або платили копійки, навмисно все робили, щоб я не працював, а я хоч без грошей, але робив, бо любив свою роботу і хотів прославити Шевченка та Україну. Це моя душевна потреба. Я мусив це робити, бо раз Бог дав мені життя, я мусив усім ворогам відімстити за босоноге і голодне дитинство. У Росії я навчився, як себе вести з партійними працівниками і вмів спритністю досягти свого, обійти гострі моменти, а не йти напролом, щоб було по-моєму. Бо якби був іншим, то давно убили б.

Скульптор пригадує, як працював над пам’ятником автору гімну січових стрільців Степану Чарнецькому у його рідних Шманьківцях Чортківського району.

- Багато хто з партійного активу не хотів появи цього пам’ятника, мені жодної копійки не заплатили за нього, бо були такі у селі, районі й області, хто не хотів тієї теми висвітлювати. Це їм наче болячка була, але я зробив, незважаючи ні на що. Мене не цікавили гроші, головне завершити роботу, - пригадує Іван Мулярчук. - Коли я привіз ескізи у чортківський райком, то вони всі хотіли обмежитися лише меморіальною дошкою на дитячому садку. А садок той у стороні, непомітненько так. А я зробив ескіз пам’ятника, щоб був навпроти церкви. Ми довго сперечалися. А я спеціально ескіз пам’ятника, який мені найбільше подобався, зробив великим, а ескізи дошок – маленькими. На зборах у райкомі виставив усе. Люди проголосували за великий ескіз, і райкомівським чиновникам не було куди діватися. Мені говорили, що за місяць я не встигну зробити пам’ятника, а я кажу – кістьми ляжу і зроблю. За місяць пам’ятник у селі стояв – до трьох метрів заввишки. Відтоді щороку мене запрошують на свято села. Роки три тому впало на цей пам’ятник дерево, знищило його дуже, тож довелося переробляти.  

Зараз Іван Мулярчук частіше працює як живописець.

- Ще хочеться щось робити, але частіше малюю, бо важко вже глину місити, планую організувати виставки свого живопису, - розповідає автор. - Колись мені знайомі художники казали: «Ми малюємо Україну, а ти її ліпи». А тепер і я малюю Україну. Ще час буде на все, лише б Бог дав здоров’я.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.