"Не хочу, щоб минуле повернулося...” - каже тернополянин Роман Зарічний

Тернополянин Роман Зарічний гордий тим, що саме так виховували його батьки. Тепер у нього за плечима кілька десятиліть педагогічного стажу, сотні учнів, яких він навчав математиці.
Але цифри та формули не перетворили пана Зарічного на “сухаря”. Своїй щирій любові до книг та іншим захопленням він не зраджував ніколи. До того ж, завжди цікавився політикою. Йому не байдужа доля держави, в якій він живе, а в Україні це дуже багато в чому залежить від людей, які опинилися при владі.
“ДВЕРІ БІЛЬШОСТІ ВУЗІВ БУЛИ ДЛЯ МЕНЕ ЗАЧИНЕНІ...”
— Ви народилися у Тернополі, але закінчували Ужгородський університет. Чому так?
— Треба було жити в той час, щоб знати, який тиск системи ми всі відчували, особливо на Західній Україні. Нині молоді таке, напевно, зрозуміти важко. Не дай Боже, аби “принади” тих часів повернулися. Cам собі не вірю інколи, коли згадую, що пережив...
Я — син священика. Це за Союзу закривало переді мною двері більшості вузів. Не брали до уваги й того, що батька в 1944 р. мобілізували до Радянської армії. Він був ветераном війни. Довелося викручуватися. Ужгород — далеко, там мою родину не знали. Мама оформила довідку, що вона — мати-одиначка. Так, про існування батька у вузі незабаром дізналися — система діяла безвідмовно. Але вже було пізно. Я добре навчався, був на хорошому рахунку в комсомолі. Навіть головував у клубі інтернаціональної дружби університету. За Союзу була така особлива спільнота. І саме я як її керівник підписував студентам і викладачам, які їхали від інтерклубу за кордон, дозволи на поїздки. Та сам поїхати не міг... Уперше потрапив за межі України в 1983 р., у складі вчительського хору. І це була лише Чехословаччина.
— Невже й ці проблеми також мали через батька?
— Не тільки, була ще одна причина. У мене характер — непростий. А молодим я взагалі був, наче сірник. Якось батько промовив в мою адресу щось на кшталт: “Ми тебе годуємо, тому...” Реакція була моментальною: “То армія годуватиме!” Після цього я, жалкуючи за сказаним, але “тримаючи марку”, подався у військкомат.
За Союзу служити хлопці могли потрапити будь-куди. Я опинився у Казахстані, аж на кордоні з Китаєм. Оскільки я вже навчався на першому курсі університету, до мене ставлення офіцерів було дещо іншим, ніж до “салаг”. Наша частина раптом залишилася без так званого секретника, який видавав льотчикам карти на політ. Начальству треба було терміново знайти людину, яка працювала б з картами маршрутів у прикордонних районах. Хтось з опалу запропонував мене. Як про це згодом дізнався “особіст” — працівник особливого відділу, офіцер-кадебіст, — дісталося всім. Той чоловік викликав мене до себе. Через зуби процідив: “Ты еще пожалеешь, что согласился на это...” Так, спершу мені подобалося, коли інші міряли плац, я сидів і вивчав документи. Раніше навіть не думав, що наша агентура за кордоном настільки активно працювала. Дізнався тоді багато про те, що робилося в прикордонних районах Китаю. Але згодом, як і казав “особіст”, не раз про те пошкодував, бо після армії отримав додаткове клеймо “невиїзного”.
“ГОСТІ” З ОБШУКОМ ЩОРАЗУ ПРИХОДИЛИ ЗНЕНАЦЬКА
— Тепер не дивуюся, що саме ви після розпаду Союзу були одним із активістів національного відродження на Закарпатті...
— Ну, це ви трохи перебільшуєте... Але у ваших словах є частка істини. У маргінальному, як я кажу, Мукачевому не відчувалося такого національного піднесення, як у Львові чи Тернополі. Адже Закарпаття — особливий край. Там живуть люди багатьох — тоді 30-ти — національностей. Навіть ставлення у них до таких понять, як “незалежність”, “патріотизм”, “національна свідомість”, — дещо інше. Коли я і кілька моїх друзів-західняків приходили на роботу чи якісь заходи у вишиванках, то не раз чули в себе за спинами шепіт: “Бандерівці пішли...” Тому повернутися до Тернополя для мене означало опинитися серед однодумців і ближче до батьків. Втім на Закарпатті залишилася частина мого серця, адже я прожив там 24 роки. Та й син Тарас проживає нині в Мукачевому...
Матері та батька вже немає серед живих. Але батько залишив по собі пам’ятку не тільки для мене, а й для всього нашого міста. Саме він був серед ініціаторів відродження церкви “на рогатці”, котру підірвали у 50-х. Новий храм згодом передали монахам. В останні роки праці батько був великобірківським деканом. Мати всюди їздила за ним. Без її підтримки він навряд чи зміг би витерпіти ті випробування, що випали на його долю.
Пам’ятаю, у нас в серванті завжди мали бути пляшка коньяку, буханець свіжого білого хліба, масло, шпроти. За Союзу це були делікатеси. Ми самі їх не їли. Це все мама тримала на випадок чергового трусу... Такими канапками належало приймати непроханих “гостей”, щоб після їхніх відвідин у хаті не було, як після землетрусу.
— І часто у вас вдома бували такі неждані “гості”?
— Я був в армії, навчався, тому зазвичай дізнавався про “гостей” через кілька днів. За словами матері, таких візитів було чимало. Іноді вони приходили дійсно за наказом “згори”, але бувало посеред ночі й просто так — захотіли канапок... Відмову не приймали.
Часом батька про трус попереджав хтось зі знайомих. Тоді вони з мамою встигали щось із “забороненого” заховати... У мене досі в бібліотеці є насправді унікальне видання “Історії України” Михайла Грушевського. Саме цю книгу мені — студенту передав батько. Вона, у вигляді бандеролі, запечатаної сургучем, аби ніхто не зміг зазирнути в пакунок, років три пролежала в студентському гуртожитку у валізці, під ліжком.
ВАЖКІ ТОМИ ЛЕЖАТЬ ВСЮДИ, НАВІТЬ НА ПІДЛОЗІ
— Книги — одне з ваших хобі...
— Не захоплення, а я навіть сказав би — хвороба, “пунктик” (посміхається — прим. ред.)...
Не знаю, скільки маю книжок. Друзі жартують: якби впала хоча б одна з полиць у кабінеті, то прибила б... Окреме місце у бібліотеці займає класика, причому й українська, і російська, і зарубіжна. Особлива любов — історична книга. Чимало маю різноманітної публіцистики, трохи детективів — вони розвивають логіку. Томи вже лежать у всіх кімнатах, дещо навіть на підлозі, бо бракує місця у шафах...
Ну не можу я спокійно пройти повз жодну книгарню! Останні гроші саме на книги можу витратити без жалю. Колись знайти щось цікаве було складніше, а тепер вишукую новинки навіть через Інтернет. Пізніше замовляю колишнім учням чи знайомим в Києві, аби ті купили мені їх на Петрівці. Дуже шкодую, що не зміг за нагоди придбати тритомник Стуса. Мрію про Талмуд, звісно ж, у перекладі. Читав уривки, вони мене шокували. Бачив у книгарні факсимільне видання Острозької Біблії — товстелезний том, але він для мене надто дорогий — понад 2 тис грн.
— А вишиванки можна назвати вашим захопленням?
— Захоплень у мене було чимало, фото- і відеозйомка — серед них. Я навіть колись спеціальну літературу купував і студіював... Але любов до вишиванок — особлива тема. Сам я зараз не вишиваю, хоча колись пробував... До речі, мама казала, що і батько молодим теж вишивав....
От минулого літа наштовхнувся на цікавий візерунок і... замовив майстрині ще одну сорочку. Тепер їх у мене одинадцять! Усі — різні, але всі — з “родзинкою”. Щоразу на свята, які влаштовують у гімназії, приходжу в іншій: одна — на Перший дзвоник, інша — на День гімназії... Синам справив сорочки. Середущому навіть рушники на весілля у Мукачеве віз із Тернополя. Найменший Нестор змалечку має повний стрій, навіть козацьку шапку та шаблю... Шкодую лише про одне — старший син носить вишиванку не в Україні, а в Португалії.
— Невже ваш син Роман — заробітчанин?
— Я це мусив прийняти. Уже змирився. Коли разом з Нестором відвідав торік Романа за кордоном, сам зрозумів, що майбутнього у старшого сина тут, на батьківщині, на жаль, не видно. А там він впевнений у завтрашньому дні... Я відвіз йому наш прапор та “Історію України”. Роман каже, що в душі завжди буде українцем! І я йому вірю...

"Вірю, що наш народ ще не втратив силу...”
Роман Зарічний ніколи не стояв осторонь політичного життя України. Був довіреною особою однопартійця, члена УРП Євгена Бартківа, коли той висувався на посаду мера на минулих виборах. Каже, що досі дуже любить “пополітикувати”. Хоча нині від активної участі в партійних процесах відмовився. На те були причини. І чи не найголовніша — розчарування у політиках, які забули, що обіцяли людям на Майдані.
— Це тільки уявити собі: який багаж довіри народ надав “помаранчевій” команді!? — запитує пан Зарічний. — І так бездарно цим знехтувати? Та вони могли в державі все виправити. Навіть певні непопулярні кроки українці їм пробачили б. Адже народ дійсно хотів змін, тому і привів тих політиків до влади. А вони? Відразу почали сваритися, не виконали й половини обіцяного на Майдані. Тепер все повернулося на 180 градусів. До чого це призведе? Побачимо... Серце болить, бо так не мало бути. Але вірю, що наш народ не втратив силу і якщо треба буде, підніметься знову.
Довідка

Роман Зарічний народився 30 березня 1950 р. у Чернівцях. Там було перше місце праці батька-священика.
Закінчив Тернопільську школу №1. Вступив до Ужгородського університету (спеціальність “Викладач математики”). Перервавши навчання, відслужив в Радянській армії.
Після навчання жив і працював у Мукачевому. В 1993 р. повернувся до Тернополя.
Викладає математику в Українській гімназії ім. І.Франка (в минулому — школа №1) і на підготовчому відділенні Тернопільського техуніверситету ім. І.Пулюя.

Одружений. Має троє синів: Романа, Тараса і Нестора. Дружина Галина — гомеопат, працює в одній із міських аптек.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.