«Треба жити попри все»: тернополянка Тетяна Слюсаренко відзначає 100-річний ювілей

8 червня свій столітній ювілей відзначає Тетяна Слюсаренко – жінка, чия доля увібрала в себе найтрагічніші сторінки української історії. На її життєвий шлях припала не одна війна, родинні трагедії, але попри все вона продовжує жити, любити і бути справжнім мотиватором для своєї сім’ї.

Життєрадісна, добра, чуйна і працьовита – саме так про 100-річну Тетяну Слюсаренко розповідає її донька Ольга Бородіна. Вона каже, що тернистий шлях, який довелося пройти її матері, витримає не кожен, а вона натомість ще й мотивує всіх рідних цінувати кожну мить і радіє, коли за першої нагоди комусь із рідних вдається вирватися до неї в гості. Пані Тетяна вже давно поховала чоловіка, але має двох доньок, трьох онуків та трьох правнуків.

Малою залишилася без батька

Тетяна Слюсаренко народилася у селі Зибине Вовчанського району на Харківщині. Її дитинство припало на роки Голодомору – 1932–1933 роки. У родині кажуть, вона і досі згадує ці часи зі сльозами на очах.

– Коли мамі було шість років, радянська влада забирала у людей усе зерно, увесь хліб. Щоб урятувати дітей від голоду, її батько Максим поїхав до росії, за чотири кілометри від села, щоб заробити на харчі. Але додому він уже не повернувся – наївся м’яса здохлого поросяти й помер, тож діти залишилися без батька. Це були роки суцільних злиднів, коли люди помирали вдома, на вулицях, у пошуках їжі, – розповідає Ольга Бородіна.

Тетяна Слюсаренко зростала разом із сестрою Вірою. Мама не могла прогодувати доньок, тому спробувала віддати їх у дитячий будинок у Вовчанську. Але материнське серце не витримало, вона все ж забрала дітей і намагалася зробити все можливе, аби зберегти їм життя.

– Щоб вижити, моя мама Тетяна разом зі своєю сестрою Вірою ходила на стерню після жнив і збирала залишені колоски. За це їх неодноразово переслідували об’їзники з колгоспу, адже навіть таку можливість людям тоді забороняли. Збирання кількох колосків у полі вважали розкраданням чи псуванням колгоспного або кооперативного майна, що прирівнювалося до злочину проти держави, – додає пані Ольга.

Коли Тетяна Слюсаренко була підлітком, розпочалася Друга світова війна. Через їхнє село проходила лінія фронту – Курська дуга.

– Вона часто згадувала той страшний час і сподівалася, що її діти, онуки, правнуки ніколи не дізнаються, що таке війна, голод та постійний страх за життя під ворожими обстрілами. З її слів, німці заходили до хат місцевих жителів і виселяли їх звідти. Так було і з родиною моєї мами. Вона розповідала, що, поки в їхньому будинку жили німці, вона разом із сестрою та мамою ютилася у землянці. Але були й добрі німці – підгодовували дітей, давали шоколад та іншу їжу, – розповідає донька ювілярки.

Присвятила освіті все життя…

Попри всі випробування, пані Тетяна мріяла про освіту. Цікаво, що попри життя на Харківщині, російською мовою вона практично не володіла, куди більше до душі їй була українська. Як тільки з’явилася можливість, після закінчення сьомого класу вона вступила до педагогічного училища у Вовчанську. Отримавши диплом, за направленням поїхала працювати на Тернопільщину – у село Чортківського району, де навчала дітей грамоти.

– Вчителювати мама приїхала у німецькій солдатській шинелі, бо іншого одягу просто не мала. Але господиня, у якої вона поселилася, була дуже доброю людиною. Вона повезла маму на базар і купила їй новий костюм, бо вважала, що молодій учительці не личить ходити у військовій формі німців, – пригадує пані Ольга. – Повоєнні роки були сповнені страху. Їх постійно перевіряли чекісти, стежили місцеві «ястребки», які служили в НКВС. Одночасно навідувалися й повстанці УПА, що переховувалися в лісах. Коли у 1946 році мама приїхала до Тернополя, побачила повністю зруйноване місто. Але вижити допомогла саме та добра господиня, яка весь час її оберігала.

У 1950-х роках Тетяна Слюсаренко зустріла майбутнього чоловіка. Згодом у подружжя народилися дві доньки – Ольга та Марія. Усе своє життя вона присвятила дітям: спочатку працювала вчителькою у селі Пробіжна, потім у Гусятині. Після переїзду до Тернополя стала вихователькою – спочатку в дитячому садку, а згодом у гуртожитку одного з місцевих училищ.

– Мама дуже любила свою роботу, хоча ніколи не була кар’єристкою і не мріяла про високі посади. Вона обожнювала дітей, віддавала їм багато часу і душі. І вони відповідали їй взаємністю – поважали, довіряли, любили. Вона завжди була і залишається найбільшою підтримкою для рідних – доньок, онуків та правнуків. Що б не сталося – інсульт, вагітність чи смерть чоловіка, – вона завжди простягала руку допомоги, – каже донька ювілярки.

Головний життєвий принцип Тетяни Слюсаренко – творити добро і любити це життя попри всі труднощі.

– Вона постійно повторювала нам: «Добро треба робити». Ніколи не цуралася жодної роботи й привчала нас до праці. Казала: жити треба попри все. У неї надзвичайно сильний внутрішній дух, відкрита душа і дуже добре серце, – кажуть у родині.

Навіть у свої 100 років ювілярка не уявляє життя без руху. А найбільша її мрія – дожити до Перемоги України.

– Вона переконана, що рух – це життя. Любить прогулянки на свіжому повітрі, а раніше із задоволенням працювала на дачі: садила городину, доглядала за рослинами. Цього року дуже чекала свого дня народження і найбільше хотіла зробити гарну зачіску.

Сьогодні у пані Тетяни троє онуків і троє правнуків. Вони називають її сонечком своєї родини. Хоча сім’я нині живе у різних куточках світу, столітній ювілей став особливим днем, який об’єднав усіх навколо людини, що власним життям довела: навіть після найважчих випробувань можна зберегти людяність, доброту і любов до людей.

Редакція «20 хвилин» щиро вітає Тетяну Слюсаренко зі столітнім ювілеєм. Бажаємо здоров’я, миру, родинного тепла та ще багато світлих і щасливих днів у колі рідних та близьких.

Читайте також:

Ганна Рапіта з Чортківщини відзначила 90-річчя

Баба Оля з Тернопільщини вирощує мандарини серед зими, ділиться рецептами та має 100-тисячний TikTok

Столітній ювілей відзначила жителька селища Підволочиськ

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.