A A A
font_size Автор чотирьох книжок, тернополянин Юрій Завадський зараз більше часу віддає викладацькій та науковій роботі. Власних творів пообіцяв собі не писати доти, доки зможе. Тим не менше, п’ята книжка тернопільського поета — “Крик” — вже майже готова до друку.

Літературознавець, який ніколи не писав власних художніх творів, є, як правило, кращим науковцем. Так вважає тернопільський поет і викладач педагогічного університету Юрій Завадський.

Сам він останнім часом більше займається адміністративною та видавничою діяльністю. А серед найулюбленіших проектів — заняття зі студентами в літературній студії “87”, створеній на філологічному факультеті під патронатом декана — професора Миколи Ткачука.

Кожна книжка — інша

— Кількість результатів пошуку на google на “Юрій Завадський” — близько 20 тисяч. Якщо все ж припустити, що в Тернополі є люди, які тебе зовсім не знають, — як би ти зарекомендувався саме нині?

— Якщо серйозно, то навіть не знаю, як зараз би себе відрекомендував. Час такий, що маю дуже багато найрізноманітніших занять. Серед основних — це робота в університеті. І на фізматі, і на журналістиці відкриваю для себе багато цікавого. Сподіваюся, що й студентам цікаво зі мною.

Крім того, працюю над розвитком новоствореного видавництва “Крок”. Воно розраховане на те, що обслуговуватиме потреби вищої школи. Також продовжую працювати відповідальним редактором наукового альманаху Studia Methodologica.

— А на власну творчість зараз залишається час?

— Із 14 березня я написав лише кілька днів тому один вірш. І то дуже перед собою вибачався за те, що не стримався. Бо ж пообіцяв собі, що не буду писати, допоки зможу. Причини для цього різні. Однією з них є, зокрема, моє переконання, що професійна літературна діяльність аж ніяк не звеличує людину.

— Тож ти не хочеш ставати професійним літератором?

— Я надіюся, що назавжди залишуся початківцем.

Завжди ставив собі за мету, щоб кожна моя книжка була іншою. Щоб кожного разу це був початок. Вийшло вже чотири, і кожна з них справді відрізняється від попередніх.

А загалом на нинішній день найулюбленіша справа, то, напевно, таки робота у нашій літстудії.

Вільні і незалежні

— Скільки людей зараз там займається?

— Близько двадцяти. Дехто ходить не постійно. Однак, як зізнається наша постійна авторка Наталія Голодюк в інтерв’ю студентській газеті, коли вона не має можливості прийти на заняття у літстудії, то має таке відчуття, наче упустила щось важливе.

— Як відбуваються ці зустрічі?

— Учасники розповідають про свої нові літературні здобутки. Намагаємося зосереджуватися на літературі, не контролюємо один одного. У перший рік ми збиралися разом здебільшого заради того, щоб звільнитися від умовностей у творчості і в поведінці загалом. Звикали один до одного. Щоправда, мої студенти ніяк не можуть перейти на “ти” в спілкуванні зі мною. Але стосунки маємо дуже дружні.

Ми вільні і незалежні люди. Кожен — зі своїми естетичними вподобаннями в літературі. Але це не заважає говорити правду одне одному про нашу творчість, про тексти, які ми чуємо.

— Ти їм даєш якісь домашні завдання на літстудії?

— Ні. З мого боку достатньо лише невеликого контролю. А загалом вони мають свободу. Я вважаю, що це найголовніше.

Коли ми лише починали роботу в літстудії, то я думав: “Боже, як же я дам собі раду з людьми, які настільки по-різному пишуть. І кожного треба проконтролювати. До кожного звернутися зрозумілою йому мовою”. А насправді цього не треба. Їх треба лише полюбити і дати їм свободу. Тож зараз на наших зустрічах я лише координатор.

— Яку мету ти собі ставив, коли тільки розпочинав цей проект?

— Я з самого початку розумів, що результат тут неважливий. Неважливо добитися, щоб хтось із них став Нобелівським лауреатом. І зовсім неважливо, щоб вони почали професійно писати. Навпаки, я їх застерігаю від професійної творчості. Бо це не всім йде на здоров’я.

Нехай дехто з них буде навіть охоронцем. Чи домогосподаркою. Чи професором. Чи президентом. Найголовніше — щоб у них залишилося це відчуття свободи. Те відчуття, яке вони пережили, переборюючи літературні авторитети. Переборюючи текст. Власне, боротьба із текстом — це   боротьба із самим собою...

— Чи легко студентам-філологам боротися з літературними авторитетами?

— Звісно, що ні. Є безліч стереотипів, і найголовніший — той, який накладає освіта. На жаль, дуже часто ми всі забуваємо про те, що література — це мистецтво. І вона не підлягає якимось нормам, які їй намагається накинути наука.

Науковець, який сам ніколи нічого не писав, є, як правило, кращим науковцем.  Це якраз і доводить те, що це зовсім різні речі — осягати текст інтелектуально і творити його самому.

На літстудії її учасники  розуміють, що, пишучи, вони  не можуть думати лише “головою”. Тут поєднується дуже багато речей.

Це як у футболі. Там гарні голи, як правило, випадковість. Коли футболіст тисячу разів б’є по воротах, то два чи три голи будуть дуже гарні, в дев’ятку.

Так і в літературі. Ти пишеш-пишеш, а часом влучиш прямо в точку. І станеться це тоді, коли не збрешеш своїй інтуїції, не зійдеш на регулярну поетику, не заримуєш, не станеш на горло своїй пісні, як казав Маяковський.

Головне - не зістарітись душею

— Як на свій вік ти вже доволі багато встиг зробити у житті. Яким бачиш себе у старості?

— Не вважаю себе надто успішним. Для порівняння — мій колега Григорій Семенчук, будучи студентом другого курсу, вже є координатором літературного фестивалю, який відбувається під час Форуму книговидавців. Тож в адміністративній діяльності він, молодший від мене на десять років, досяг значно більших успіхів. І в поезії він теж дуже швидко росте й змінюється. Мені приємно бути другом такій людині.

Стосовно ж старості... Мені дуже подобається одна фотографія Езри Паунда — на фото старий-старий поморщений чоловік, але коли читаєш його вірші, відчуваєш, наскільки вони молоді.

Про власну старість якось і не думав. До того ж, все стається, як правило, не так, як ти собі хочеш. Я б навіть сказав, що якби, наприклад, Бандера переміг, то він був би розчарований...

Мій колега, Петро Сорока, теж якось питав мене, чи я бачу себе в майбутньому таким собі “пузатим професором”. Так, напевно, я був би не проти. Зрештою, побачимо. Головне — не зістарітись душею. Приміром, я завжди кажу, що наш професор Роман Теодорович Гром’як значно молодший за мене. Він вміє радіти, вміє бути відкритим. Нехай часом і суворим, але це завжди — з великої любові. 

Біографія

Юрій Завадський народився в Тернополі в 1981 р.

У 2006 р. закінчив аспірантуру при кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, куди вступив після закінчення того ж університету 2003 р. Кандидат філологічних наук. Асистент кафедри інформатики та методики викладання інформатики фізико-математичного факультету та кафедри журналістики філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. З квітня 2008 р. керує літературною студією “87? в ТНПУ ім.В.Гнатюка. Галузь наукових зацікавлень — сучасна зорова поезія та комп’ютерні технології в мистецтві. На сьогодні є членом редакційної колеґії наукового альманаху Studia Methodologica. У 2000-2005 рр. у співпраці з Тетяною Романко видавав літературну ґазету ZВІРШІ.

Твори авторів студії “87”

неготова автоген

Богдан Боденчук Листопад 25th, 2009

неготова

автоген

автогеном розрізають машину

виймають людей точніше м’ясо

все що залишилось від вибуху

стоїть запах паленої шкіри

на обгорілих пальцях обручки

вічність

шкіра розкривається виходить кров

як краплини роси після купання

які виблискують на сонці

машина не відає своїх пасажирів

ледь видно білі зуби

тіло накривають білою тканиною

а на ній зверху виступає кров і лімфа

яка хоче загоїти рани

два трупа

дві душі

дві людини

він вона

і коло

яке утворилось навколо машини

всі прийшли подивитись

на безкоштовну виставу

і відзняти відео на мобільний

Три звьоздочки)))), або Не можу придумати назви)) 

Наталя Голодюк, Листопад 25th, 2009

Під ковдрою сиділа, наче в засідці,

Десь ніч грайливо темний плащ скидала,

Як завше, на сніданок — пластівці,

А потім — бігати, тож форма милувала.

Що пам’ятаю — нігтів лак рожевий

І запах апельсину у волоссі;

Магнолієвий день, не мережевий,

Не смів і мріяти, а тут усе збулося.

Пакет подарунковий, в ньому — осінь

І видиво сніжинок, нею тканих,

Смішинки перші, як дівчатка босі,

Візити янголам — нестямних і незваних.

Рядки щоденника, де лінії — фіалки;

Старий рушник заквіт на її тілі,

І навіть дратівливе “йолки-палки”

Тримало світ в напрузі, Геркулеса в силі.

І вечір падав, від бажання вогкий,

Торкався шиб, спітнілих соромливо;

Шукала точки і втикала голки, -

Болюча глянцевість. Але зі мною — диво.

тій кого кохаю

Сашко Бугаєнко, Листопад 24th, 2009

Я ж кохаю тебе!!!

Кожного разу коли нап’юся.

Я ж кохаю тебе!!!

Коли дуже хочеться кохатись.

Я кохаю тебе!!!

Коли хтось інший закохується в тебе.

Я не можу без тебе!

Коли треба когось.

І щоразу, коли просто не можу!

За інф. 87.te.ua