Митець Ян Бедерман закликає людей вийти зі своїх в’язниць

Коли на концертах збирається разом 100 людей і вони усі мислять позитивно, то в мільйоні осіб починаються зміни на краще, розповідає музикант Ян Бедерман.
Для миру у світі достатньо віднайти в собі промінчик світла і підтримувати його, ділитися тим світлом з оточуючими. Такої філософії позитивізму дотримується музинкат і його команда - „Оркестр інтуїтивної музики”.
Основою його оркестру є вільна музична філософія, де кожен музикант має повне право висловлювати свою індивідуальність і при цьому бути відповідальним за свою роль в групі. Музиканти використовують більше ніж 400 інструментів з різних куточків Землі і перетворюють усе в театральне дійство.
В липні вони грали в Тернополі свою унікальну музику без репетицій. Музиканти приїжджали в Тернопіль вже вдруге. Його виступи у нас супроводжувалися шквалою оплесків. Про своє музичне і сімейне життя Ян Бедерман розповідає спеціально для „RIA люс”.
- Ви багато мандруєте світом з концертами. У якому краю світу вам комфортно?
- Мені всюди комфортно. Бачу красу в кожному місті. Наприклад, недавно ми були в Луганську. Там немає гарної архітектури чи природи, але є теплі глядачі. Тому нам цікаво було там перебувати. А в Львові окрім хороших глядачів, ще є цікава архітектура. Загалом у цьому турі ми відвідали з десяток міст України.
Потім мали виступи в Москві. А взагалі концертний графік складаю на комп’ютері, не виходячи з дому (усміхається - прим.ред.): за допомогою Інтернет спілкуємось із друзями та однодумцями з різних міст і так організовуємо концерти, їдемо на фестивалі.
- Ви з музикантами не проводите репетицій, але ваша музика дуже гармонійна...
- Кожен наш концерт - новий. Вони не повторюються. Так само як сонце. Воно встає без репетицій і щоразу по-новому. Кожен музикант – це індивідуальний набір певних якостей, які гармонійно поєднуються разом. Ми в колективі навчились приймати одне одного такими, як є. Ми вчимось одне в одного постійно. Це довгий процес самонавчання. Просто відчуваємо певні вібрації, певне світло у нас. Воно й перетворюється у звук. Недавно після концерту до нас підійшла одна дівчина і сказала, що в моїх очах видно сяйво Бога. Звісно, мені приємно таке чути. Ми справді відчуваємо якесь ірраціональне світло. За допомогою музики і цього світла ми виходимо зі своїх в’язниць і переходимо на вищий рівень сприйняття, зовсім інший.
- А як вибираєте музичні інструменти під час виступів?
- Я ніколи не задумуюсь, який інструмент зараз візьму до рук. Це якось само собою відбувається. За певним порядком. Мені навіть здається, що десь у нелінійному просторі цей концерт вже є. Адже минуле дорівнює майбутньому. Всі ті мелодії, які ми граємо, вже, мабуть були, просто в іншому просторі. Більшість людей його не бачить, не відчуває. А ми „дістаємо” концерт звідти і граємо його. Науковці, до речі, теж не відкривають якісь істини. Просто коли вони перебувають в такому емоційному стані, що відкриті для сприйняття інформації з іншого простору, то бачать істину.
- У вас багато музінструментів. Чи маєте улюблені? Колекціонуєте їх?
- Маю справді дуже багато інструментів. Але я їх не колекціоную. Улюблених теж не маю, мені подобається все. З кожним роком їх стає все більше. Коли веземо на концерт певний музичний інструмент, який довго не використовували, то жартую, що беру вигулювати його. Так в Львові придивлявся на ярмарку-вернісажі за новими інструментами. Спробував грати на бандурі. Продавець каже: „Відчувається професіоналізм...” Хоча ніколи її раніше в руках не тримав (усміхається - прим.ред.).
- В Тернопіль ви привозили саморобні інструменти...
- Так, деякі з них створюємо самі. Є багато речей, на яких можна грати. Головне – що ти транслюєш через цей звук. Якщо від тебе виходить добро і світло, то можеш грати на чому завгодно. До Тернополя я привозив колекцію музінструментів, зроблених із сантехнічних предметів. Так, маємо інструмент зі шматків труб, на які я натягнув шкіру, є такі, де з’єднав разом труби різного калібру. До речі, робили це з моєю внучкою. Їй незабаром виповниться три рочки. І їй дуже подобаються мої інструменти, звук із них. Ця дитина - із зовсім нової ери дітей. Вона бачить світ зовсім по-іншому, ніж ми. І це дуже тішить.
- Хто слухає вашу музику?
- Наші твори народжуються в інтуїтивній сфері і сприймаються теж інтуїтивно. Тому нас слухають люди, які люблять абсолютно різну музику – рок, панк, хеві-метал, джаз, етно, класику - і всім вона подобається. Усі кайфують – без цигарок, алкоголю чи наркотиків. Ми до речі працювали з наркоманами. Грали концерти, після яких вони виліковувались. Бо знаходили свою стежину в світі, бачили радість і світло.
- А як ви бачите в собі те світло?
- За допомогою самовиховання, перенавчання... Я навчився не розділяти світ на добро і зло. Вони існують разом, перетікають одне в одного. Зло – це трон для добра. Але, на жаль, людина звикла розділяти добре і зло, тому виникає внутрішній і зовнішній конфлікт.
Треба зрозуміти, що світ насправді не зовсім такий, яким ми його сприймаємо. Всі люди насправді мають у собі те божественне начало. Вселенна завжди готова прийти нам на допомогу. Коли дивишся на людину, як на частинку божественного, а не як на об’єкт гормонального фону чи ще чогось, то відчуваєш повну гармонію.
- На вашу думку, в кожній людині є частинка світла, талант творчості?
- Так, звісно. Хтось має дар малювати, хтось прекрасно зводить будинки, хтось водить автомобіль... Тобто наше завдання, як людей, – розпізнати свій дар і слідувати йому, удосконалювати його. Треба зрозуміти свою місію. І якщо ти готовий прийняти її, то вона легко прийде до тебе. Але ж головне – вміти її прийняти. От хтось дуже хоче отримати мільйон, але його внутрішній стан не вміє прийняти таки грошей. І потім людина дивується, чому гроші від нього так швидко ідуть.
- То в чому щастя – прийняти свою місію?
- Я не знаю, що таке щастя. В кожного своє поняття щастя. Я навчився радіти життю і випромінювати ту радість. А вже там - на горі, чи внизу, чи де він є – Бог, закон, вищий порядок – розберуться, куди направити ту мою радість і добро. Вібрації радості легко відчути. От біля однієї людини хочеться стояти, від неї випромінюється якесь добро, а біля іншої – його немає. Коли ми навчимось просто радіти, тоді не будуть виникати конфлікти. Адже що таке любов – це те, що об’єднує усе в світі. Треба просто відчувати потік світла від Бога. Якщо в місце воєнних дій направити добро, то там швидше настане мир. Чим більше людей розуміють це, тим швидше світ зміниться. Є ж навіть виведена умовно математична формула: щоби пройшли зміни в мільйоні людей, достатньо в корені квадратному з 1%, тобто 100 осіб, думати позитивно. Тобто коли на наших концертах збирається разом 100 людей і вони усі мислять позитивно, то в мільйоні осіб починаються зміни на краще.
- Чи можна такою енергією маніпулювати?
- Так. Це позитивна енергія – це ще й інструмент. Пригадую, в Нью-Йорку в 1979 р. 300 людей на виборах тримали позитивне поле і люди висловлювали симпатії певному кандидатові в мери. Бо ж будь-які знання – це інструмент. І чим більше знань, тим більше відповідальності. Треба розуміти, куди направляти свої знанні. Чи це місія на створення, чи на знищення. Це як ядерна енергія: можна атомну станцію збудувати, а можна ядерну бомбу.
- А яку музику слухаєте ви: створену людьми чи природою?
- Останнім часом є дуже мало музики, яку б мені хотілося слухати. Більшість сучасної музики мені нецікава тим, що знаю, що в пісні буде далі. Тому слухаю диски з наших концертів і ряду світових етно-джазових колективів. Цікаві мені і такі музиканти, як Майлс Девіс, Френк Заппа.
- Ви їздите з концертами, пишете музику для фільмів, створюєте сценарії, проводити тренінги... Як ви все встигаєте?
- Я просто не напрягаюсь. Тому завжди встигаю. Навіть коли іду в метро і в мене є три хвилини, а мені треба сім, щоб кудись доїхати, то я просто відпускаю час. І тоді приїжджаю вчасно. Адже це ми самі собі придумали час, щоб вимірювати події. А психологічного часу немає. Усе - у вашій голові.
Психологи часто кажуть: коли ідете з пункту А в пункт Б, треба поставити собі ціль, налаштувати себе. А я перепитую: А ви взагалі-то вже вийшли з пункту А, чи ще там тупцюєтесь і намагаєтесь себе там змінити? Бо ж часто людина планує собі щось, намагається себе змінити, але все ще не позбавилась своєї клітки. Якщо ви у в’язниці, яку самі собі змайстрували, то нічого ви там змінити не зможете. Для початку принаймні підстрибніть над парканом і подивіться, які за ним зірочки сіяють.
- Чи відпочиваєте від роботи?
- У мене немає роботи. У мене є життя. А як можна втомитись від життя? Я роблю те, що відчуваю. І ніколи не забороняю собі, наприклад, пройти мимо ліжка і впасти трохи поспати, якщо хочеться. От зараз я відмовився від дуже прибуткової роботи. Я просто не мав бажання виконувати її. Якщо я роблю щось із радістю, то в мені все вібрує, ця справа дає хороші результати і я задоволений. Наприклад я можу з радістю помити вдома посуд, розмовляти лагідно з кожною тарілкою. Але знову ж таки, коли маю бажання, коли відчуваю, що хочу робити саме це.
Вдома грає із внучкою
- Як родичі сприймають вашу творчість?
- Мій тато – музикант. Я з дитинства наспівував якісь мелодії. А вже потім дізнався, що то називається джаз. Також малим у татовому оркестрі брав певні інструменти і грав. Його колеги кричали, щоб я лишив, бо зламаю. Але я грав, бо так відчував.
Зараз мої діти слухають мою музику. Дочка в Москві каже, що моя музика її „ вштирює.” Хоча слухає зовсім інші стилі. А моя дружина спокійно відноситься, до того, що я роблю. Вона – психолог від Бога. Вона теж працює з людьми, несе свою місію. Ми разом вже майже 30 років. І я лише зараз розумію, чому ми разом: це місія, яку ми маємо нести вдвох. Коли вибухнув Чорнобиль, то моя перша дружина з дитиною деякий час жила з нами на Півночі. І в нас не виникало конфліктів. Бо я не можу перебувати у воєнних діях.
- Вдома влаштовуєте концерти?
- Із внучкою граємо. Вона кличе бабусю, маму і всі слухають нас. Також вдома я пишу музику до фільмів, мала слухає. Недавно от створював композиції для двох документальних фільмів Джеймса Камерона. Внучка пританцьовувала збоку.
- Ви живете у великому будинку?
- Ми досі живемо в найманій квартирі в Москві. Маємо своє помешкання на Півночі в Харцизьку, де жили десять років. Але я не прив’язаний до конкретного місця. Живемо у вбитій сталінській квартирі і мені нормально. Мені комфортно і в готелях, і в найманих квартирах, де їздимо з концертами. Мабуть, я ще не готовий до великого дому, який потребує постійного господаря... Наразі мій дім там, де мені добре. Так само і батьківщина. Я жартую, що моя батьківщина – там, де мені добре і де нас багато.
- Ваша музика теж не прив’язана до певного дому?
- Кордонів нашої музики немає. Вона безумовна і безнаціональна. На одному корпоративі нас попросили грати японському музику. Замовник потім запитував в офіціантки, чи граємо ми ще якусь музику, окрім японської. Схожі ситуації були з китайською, латиноамериканською та іншими музиками. По собі відчуваю, що кордон між різними етносами настільки тонкий, що так легко перейти з аргентинської на турецьку чи ще якусь музику. Є лише кілька нот, півтонів - і все.

Довідка
Ян Бедерман народився 31.07.1958 року в Овручі на Житомирщині.
17 років жив в Україні, закінчив тут школу із золотою медаллю.
Потім переїхав вчитися у Гомель в Білорусії. Закінчив білоруський інститут інженерів по залізничного транспорту. Спеціальність – „Інженер по автоматиці, телемеханіці і зв’язку”.
Десять років жив і працював на Півночі Росії. Там облаштував перше телебачення, встановив перший комп’ютер, перші кооперативи.
На початку дев’яностих зробив із однодумцями в Києві лабораторію по виготовленню голограм. Також мав будувати яхти в Ялті. А коли почалась незалежність України, поїхав у Петербург. Там працював у науковій лабораторії по виготовленню неопротеїнів.
В 1976 році вперше одружився. Дружина Шура з сином зараз живуть в Ізраїлі. Має там двох внуків. Другу дружину – Олену - знайшов вже на Півночі майже 30 років тому. Має від неї дочку, підростає трирічна внучка. Зараз живе із сім’єю у Москві.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.