Жодний день не минає без фотографії, каже Ігор Крочак

 — Зараз можна працювати на різноманітні світові агентства і мати з цього непоганий заробіток, — розповідає тернопільський фотограф Ігор Крочак. — А близько двадцяти років тому, коли виникло протистояння у Прибалтиці, ми їхали туди не розраховуючи на гонорари. Їхали, щоб потрапити туди, де творилась історія. У мене є історична освіта, тому перебувати у вирі таких подій мені завжди було цікаво. Камера врятувала життя Ігор займається фотографією уже 27 років. Розповідає, що перший фотоапарат йому подарував батько, а першою його фотомоделлю став молодший брат. — Ті гроші, що мама давала на обід до школи, я завжди витрачав на плівку. Досі пам’ятаю: один обід — це дві плівки, — пригадує фотограф. — У нас завжди було багато літератури, тато захоплювався любительським фото. А взагалі, я хотів стати художником, але батько сказав, що йому “ляп-майстер” вдома не потрібний. Врешті, пан Крочак потрапив до Львівського Вищого Військово-Політичного училища, де навчався на факультеті військово-морської журналістики. — Нас вчив викладач, який був фотокореспондентом на фронті Другої світової, працював разом з Довженком. Ми любили слухати його фронтові історії, — розповідає чоловік. — Найбільше мені запам’яталася його розповідь про трофейну техніку, яка до нього потрапила під час війни. Тоді фотографи обмінювали її у розвідників на спирт. Професор показав нам “Лейку” 38-го року. І знаєте, така техніка, мабуть, і сучасним фотоапаратам мало у чому поступилася б, а тоді й поготів. А ще одного разу нашому професору техніка врятувала життя, осколки гранати, які мали б його вбити, влучили у рюкзак з камерою. “У чужій країні себе бережеш” Перший фоторепортаж про протистояння в Литві та здобуття нею незалежності, який потрапив до України, коли остання переживала політичні протистояння, належав авторству саме пана Крочака. — Вперше мені довелося потрапити в таку ситуацію, коли на місце подій прибула сила-силенна крутих спеціалістів. Тоді тільки завершилась операція “Буря в пустелі” і всі закордонні специ відразу перелетіли до Прибалтики. Литовці повитягували якусь стару зброю з дідівських сховків, на вулицях стояли танки. Я тоді литовську дуже погано знав і приїхав зі старим посвідченням нашої районки “Зоря комунізму”. Газета уже тоді була перейменована, але в посвідченні значилася стара назва, — пригадує пан Ігор. — Уявляєте, як мене могли зустріти? А з іншого боку моя сумка була всіяна наліпками національного стягу та знаку Дивізії “Галичина”. І коли доводилось йти на прес-конференції комуністів, вони, звісно, також були не дуже раді мене вітати. Навколо патрулі, вічні зачистки перехожих, комендантські години. Я не орієнтувався у Вільнюсі, а ходити вулицями було доволі небезпечно. Та, незважаючи на всі ризиковані ситуації, в Литві фотокореспонденту вдалося не лише успішно зробити фоторепортаж, але й розтиражувати його у Тернополі. — Коли ти в чужій країні, намагаєшся дуже себе стерегти, бо буває багато небезпек. Потрібно мудро дистанціювати себе від кожної із конфліктуючих сторін, бо можуть з’явитися невдоволені, які швидко тебе приберуть, і бути уважними на вулицях, бо дорога апаратура є легкою здобиччю для злодіїв, — розповідає пан Крочак. — На війні камера завжди має бути включена, бо ти не знаєш, чого чекати наступної хвилини. І засиджуватися на одному місці довго не можна, фотографи на війні працюють як снайпери. В Україні, за словами пана Ігоря, почувається набагато безпечніше, але така безпечність може також дорого обійтись. — Здавалося б, нічого страшного, був на мітингу у Києві на Майдані, але впав з висоти, отримав травму. Досі ходжу з паличкою, — каже фотограф. А буває день, коли ви не готові фотографувати? Ніколи. Фотографую щодня, мабуть, уже не уявляю себе без цього.

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google