Життя сліпого: постійний ризик та 400 грн зарплати (ЕКСПЕРИМЕНТ)

Кажуть, ранок 19 червня був сонячним. Та чи так воно - мушу вірити на слово.

Аби з експерименту висмоктати всі соки та справді прожити день сліпої людини, ще уночі зав’язав очі шарфом. Це - щоб уже спросоння нічого не бачити.

Загубився у холодильнику

Що надворі розвиднілось й пора прокидатися, сповістив будильник на планшеті. Аби його вимкнути, довелося добряче поморочитись. Тоді ж усвідомив: якщо зрячому сенсорний гаджет життя й полегшує, то сліпому з нього - як з Путіна демократ.

З того часу ліжко було останньою комфортною та безпечною місциною. Далі, як у комп’ютерних іграх: нові місії, постійні випробування. Але без опції "зберегтися".

Типовий ранковий ритуал - як то прийняти душ, почистити зуби - був із найлегших. Хоч і у цілковитій темряві. От тільки не поголився. Вірніше, вже навіть приготувався. Та не насмілився.

Сніданок. Приготувати його вдалося, хоча й не без дратування. Дратував, приміром, процес пошуку потрібних продуктів у холодильнику. Це асоціювалося з лотереєю. Навіть згадав десь вичитане: "Згідно з математичними розрахунками, більше відсотків вірогідності, що вас зіб’є авто, аніж ви виграєте у лотерею". Про "зіб’є авто" ледь не накаркав. Але про це згодом.

Перед тим, як вибратися у люди, прасую одяг. Процес виявився перевіркою на обережність та інтуїцію. Зазвичай попрасувати штани й футболку забирало у мене хвилин п’ять. Наосліп - пішло майже 15.

Заклеїв очі

Дзвінок у двері: прийшов товариш Микола. На сьогодні він - мої очі. Без його допомоги я, мабуть, заблукав би одразу при виході з під’їзду та розбив носа об перше ж дерево.

Із бинта Коля робить мені дві подушки на очі. Кріплю їх медичним пластирем. Поверх одягаю "авіатори" - єдині окуляри, які мав. На випадок, якщо хтось спитає про мій прикид - придумуємо легенду. Мовляв, раптова втрата зору, переніс операцію...

На лавці під будинком гомонять якісь жіночки, коли виходжу – замовкають. Десь поруч мало чекати таксі. Розумію, що іду до нього занадто довго. Відчуваю, як хтось за лікоть направляє мене в протилежному напрямку.

- Воу-воу, ти блуданув так троха. Машина на іншому боці, - сміється товариш.

Їдемо в Березовицю. Там розташоване товариство сліпих. Без таксі довелося б від дому - на Клима Савури - іти аж до літака на просп. Бандери. Звідти до зупинки "Цукровий завод" курсує 18-та маршрутка.

Перше серйозне випробування - перейти дорогу від цієї зупинки. Там працює світлофор і навіть звуковий сигнал спеціально для незрячих. Іти намагаюся сам. Микола - за навігатора. Словесно направляє та періодично керує мною, торкаючись ліктя. Дійшов іншого берега дороги. Відчуття, наче підкорив Еверест.

Звідти до товариства сліпих іти з півкілометра. Роблю це за вже випробуваною схемою. Однак дискомфорт при цьому неймовірний. Постійне відчуття, що от-от об щось перечеплюсь, упаду, розіб’ю лоба.

Зарплата незрячого - 400 грн

З періодичною лайкою, жартами і постійним бажання відкрити бодай одне око, добираємось УТОСу (товариство сліпих). Там працюють 74 інваліди по зору. Хтось - геть сліпий. Хтось - ледь бачить. Робота цих людей - клеїти картонні коробочки для усілякого начиння. Також майструють нехитрі проводи на замовлення "Ватри". Всьому цьому мали навчати й мене.

- У нас сьогодні скорочений робочий день. На жаль, наші майстри вже розійшлися, - вибачається директор УТОСу Любомир Хруник. Сам він інвалід І групи по зору, майже не бачить. Попри це віддано працює над тим, аби інші незрячі могли заробити копійку. І "копійка" - це не епітет. Середня місячна зарплата інваліда-робітника УТОСу - близько 400 грн.

- Ну, і ще пенсія десь 1040, - додає директор. - Спробуй виживи незрячій людині на такі гроші!

Роботу в цеху товариства сліпих мені компенсовують надпотрібним тимчасовим подарунком - розкладним ціпком. Зір він, звісно, не відновлює, проте орієнтуватися з ним простіше. Наприклад, постукуючи по бордюру, ідеш впевненіше. Так я і рушив на зупинку. "Навігатор" Коля ішов поруч, періодично кепкував наді мною кажучи: "Обережно! Акуратно! Обережно!".

Небезпека

- 18-ка під’їжджає, - анонсує товариш.

Намацую ціпком кузов маршрутки, але не можу знайти вхід. Допомагає "навігатор". Оплату за проїзд водій "стянув" і за мене. Поки Коля розраховується, намагаюся всістися у салоні. При цьому відчуваю цілковиту безпомічність. За поручні не можу вчепитися. Ціпок у маршрутці лише заважає.

- Та допоможіть йому хтось, - чую співчутливий жіночий голос. Здається, вона ж і вмостила мене на вільне сидіння.

- Мужик, всі так на тебе втикали, шо то капець. Вся маршрутка дивилася, - розповідає Коля, коли я навпомацки вибрався з 18-ки. При виході лень не вбився - переступив одразу через дві сходинки, зашпортався. Від падіння врятував "навігатор".

Навпроти філармонії переходжу дорогу. З ціпком подібний екстрим не такий страшний.

- Мужик, назад! Обережно! Фіга собі, ти бачив? - кричить Микола. Про себе думаю: "Що, бляха, мав бачити? Я ж сліпий!".

- Мужик, тебе чуть маршрутка не збила. Капець! Йому пофіг, шо світло зелене, шо ти з палкою. Слів нема! - кричить товариш.

Далі поволі крокуємо до міської прокуратури. Задумав там одну "диверсію". Дорогою, поруч із головпоштою чую чиєсь здивоване: "Орляк? То Орляк?". Не реагую. Від тих слів чомусь добряче знітився. "Навігатор" описує, що то був старший чоловік, сивий, діловий.

У дворі за міською прокуратурою знімаю окуляри, розбинтовую очі. На годиннику 15.00. Після ночі це - вперше, коли звільнив очі з темної окупації. Вони довго звикають до сонячного світла.

Із ціпком та в окулярах заходжу у вестибюль прокуратури. Погляд намагаюся розфокусувати. Ціпком постукую по плінтусу. У приміщенні - двоє міліціонерів. Дивляться на мене, як на привида. Мовчать.

Сліпі провокації

- Вам куди? - врешті озивається один. Навмання кажу, що шукаю 206 аудиторію "Євростудії" (навчальний корпус ТНЕУ - прим. ред.).

- То це вам не сюди. Це там, збоку, - відповідає міліціонер-вахтер. Як мені пройти "туди збоку" - жестикулює руками. "Та я ж сліпий, хлопче!" - думаю про себе. Стою, чекаю. Думаю, може виведе мене. Та, врешті, повертаюсь до виходу сам.

У продуктовій крамниці навпроти 5-ї школи вирішую знову вдатися до подібного трюку. Поки продавчиня приймає замовлення, випускаю з руки ціпок. Чоловік поруч поспішає його підняти. Покупка обходиться у гривень з 12. Даю продавчині все, що назбирав у кишені.

- Ой, та то багато, - турботливо озивається вона. Бере мою руку й акуратно кладе туди решту грошей. Коли вже йду, просить “відвідувача під прикриттям” Миколу допомогти мені зійти по сходах.

Додому, на Східний, повертаюся уже самотужки - "навігатор" поспішав у справах. Без нього, хоч і озброєний ціпком, відчуваю себе геть безпомічним. Тож до маршрутки добираюся зрячим. Правда, їду, закривши очі. Одразу наштовхуюсь на чергову проблему: як я дізнаюсь, коли виходити, якщо зупинки не оголошують?

- Ви, до речі, зважте на цю ситуацію, - пригадую розмову з директором місцевого товариства сліпих. - У тролейбусах, як правило, зупинки озвучують. А у маршрутках - лише в деяких. Це біда для незрячої людини! Треба або рахувати зупинки, або у людей запитувати. Але ж буває, що маршрутка якусь зупинку пропустить, або не там зупиниться. І тоді сліпому хоч плач...

Із розваг - радіо

Удома вкотре забарикадовую очі подушками з бинта й поринаю у темряву. За день до експерименту розжився габаритною книгою зі шрифтом Брайля. Незрячі читають пальцями. Утім, витиснені у книжці літери зовсім іншої, специфічної форми - не такі як традиційні, друковані. Тож із вечірніх розваг залишилось тільки радіо. Телевізор не дивився. Чи ж то, вірніше, не слухав - дратувало, що чую, а не бачу. За сенсорний мобільник теж не брався. Намагався навмання працювати за комп’ютером, та задум виявився наївним.

"Сліпий журналіст! То ж хрест на професії. Альтернатива: щодня, якщо пощастить, успішно добиратися в Березовицю, де за склеювання коробочок матиму 400 гривень. І всім на тебе плювати - ти ж сліпий... Одна з повсякденних “розваг” - рахування автобусних зупинок... ", - нагнітав себе перед сном.

Заснув в одязі. На очах ще приліплені подушки з бинту... Та завтра я таки побачу ранок.

Чиновники обіцяють, та не допомагають

У місцевому товаристві сліпих бідкаються на своє скрутне становище. УТОС - чи не єдине місце, де пропонують роботу інвалідам по зору. Утім, заклад у плачевному стані. І роботи для незрячих меншає.

- Ми ледве виживаємо, - каже директор місцевого товариства сліпих Любомир Хруник. - Основне наше завдання - працевлаштувати інваліда по зору. Його трудова, соціальна та медична реабілітація. Але зараз із цим складно. Ми на госпрозрахунку. Живемо із замовлень, які нам надходять. А їх останнім часом усе менше...

Допомогти УТОСу, за словами директора, обіцяли і чиновники, і місцева влада, і нардепи.

- Але на ділі - нічого, - додає чоловік.

Любомир Хруник сподівається, що через журналістів місцева влада бодай впорядкує територію біля пішохідного переходу на зупинці “Цукровий завод”.

- Щоби попри дорогу якусь направляючу трубу поставили абощо, - пояснює співрозмовник. - Звуковий сигнал для незрячих є, а коли вони переходять дорогу, то не можуть зорієнтуватися, куди іти далі.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.