Його бригаду найбільше «люблять» окупанти: історія молодого командира гармати

• Через молодий вік йому відмовляли у службі, та він не зважав, за заслуги перед Батьківщиною уже відзначений Золотим Хрестом.  Пройшовши шлях від стінгериста до командира гармати, він залишається вірним своїм побратимам.
• Ми продовжуємо проєкт «Героям слава», наш сьогоднішній співрозмовник — герой на псевдо Борзий. До військкомату він прийшов у перші дні війни — не взяли, надто молодий. І так кілька разів відмовляли, а він не здавався. І ось, з 18 травня 2022-го, він — в лавах ЗСУ.

«Найкраще, що ми почули…»

Починав службу у протиповітряній обороні стінгеристом, пройшовши спеціальне сертифіковане навчання для роботи на переносних зенітно-ракетних установках.

Працював на бойових, прикривали гармати «Три сімки» від  ланцетів, згодом підрозділ переформували, а ще пізніше розформували. 

— Я проявив ініціативу продовжити службу в тернопільській артбригаді, — розповідає про свій бойовий шлях військовослужбовець, — чув про частину лише хороші відгуки. 

Жодного разу не шкодував про прийняте рішення, адже колектив — чудовий, злагоджений, молодий і робота подобається. Навіть у найнебезпечніших ситуаціях відчував вдячність долі, що він саме тут. 

Через місяць активної роботи хлопці потрапили під обстріл, який, на жаль, не минув безслідно. 

  — Ми заїхали на позицію, де колись уже стояла гармата, зробили вистріл і нас вирахував ворожий «зоопарк» (радіолокаційний комплекс розвідки і контролю стрільби , — прим. ред), — пригадує, — осколок самохідної артилерії тоді поранив командира гармати, влетівши йому під бронь, я був поруч, мене контузило.  

Згодом в розмові Борзий згадав, що саме цей епізод був найбільш болючим для нього. Він хвилювався, щоб правильно надати невідкладну допомогу командиру, до всього ще й з медиком пропав зв'язок.   

— Це був перший поранений бойовий побратим, і найбільшим переживанням було довезти, зробити все як нас вчили, щоб не загинув, — переповів найстрашніший епізод наш співрозмовник. — Коли довезли, то найперше, що ми спитали в медиків, чи добре впоралися, і коли вони відповіли «так», то було найкраще, що ми почули. Ми ж тут, як сім'я, як брати…

«Недарма працюємо»

Сам же наш герой теж потрапив до лікарні — він був важко контужений. Пролікувавшись тиждень і відчувши полегшення, не хотів більше залишатися, не зважаючи на застереження медиків, на їх поради ще бодай три дні полежати, таки поїхав до своїх хлопців.   

Командира після поранення перевели в військкомат, Борзий певний час виконував його обов'язки, а згодом його призначили командиром гармати. З того часу минув рік.  

—  Щодня — бойові завдання, усуваємо ворожі артилерійські гармати, — каже, — мені це подобається, ми задоволені результатом. 

Серед найбільш «жирних» цілей зенітно-ракетний комплекс «Стріла-10», що заважає роботі нашим безпілотникам, плюс гармати і, звісно, жива сила. 

— Мав нагоду бачити, як горить їхня артилерія, боєприпаси, — впевнено підтверджує свої слова співрозмовник, — наш командир батареї скидає відео мені, а я показую хлопцям в розрахунку — тішимося, що недарма працюємо. 

До речі за заслуги перед Державою, наш герой нагороджений Золотим Хрестом від Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Це для нього і гордість, і мотивація на подальшу роботу, каже.  

Звикають до найгірших умов

Борзий гордо поділився, що бригада, в якій він служить,  відзначилася ще з часів ООС. Мовляв, «її окупанти «люблять», найбільш влучна, якісна». Тут же додав. що ворога не варто недооцінювати: більше ресурсу, більше техніки, артилерії, кращі безпілотники, ланцети, FPV-дрони, орлани. 

Команда Борзого давно звикла до постійних обстрілів, до «почерку» ворога. Іноді, каже, обстріли можуть тривати довго, зазвичай загарбники випускають по 10-15 снарядів, а буває, що лише два-три — у такий спосіб вони лише припиняють роботу наших артилеристів. Адже, зрозуміло, що під час обстрілів підрозділу дають команду «в укриття», де чекають подальших вказівок. Якщо ж розвідка доповіла, що ціль пошкоджена — її потрібно знищити, в окремих випадках зупиняють атаку. 

Бувало, що російські снаряди прилітали зовсім неочікувано. 

—  Під час нашої роботи снаряд впав за 15 метрів від гармати, розірвався і осколки пішли від нас, а не до нас, — пригадує один із найнебезпечніших моментів Борзий, радіючи, що ніхто не постраждав, — як би страшно не було, тримаємося на позитиві, звикаємо до найгірших умов і випробувань. 

Звикають до таких умов не лише військовослужбовці, а й місцеві. Їх у прифронтових селах залишилося небагато, це — переважно старенькі люди, котрі не змогли виїхати. Їм — найважче. Більшість будинків загарбники знищили вщент.  

— Тут вони скидають КАБи з авіації, то п’ять-шість хатів лягає за раз — говорить про ворога Борзий, знаючи, що не можна називати місця дислокації, —  стареньким  допомагаємо чим можемо: продуктами, зарядкою — світла немає уже два роки. 

Шукають позитив 

Де б не жили, в бліндажах, лісосмугах, чи в підвалах покинутих напівзруйнованих будівель, — створюють собі  максимально комфортні умови, наскільки це можливо: майструють ліжка, утеплюють стіни, підлогу обставляють палетами, облаштовують душ і жартома називають це «євроремонтом». А далі стежать за порядком: підтримують чистоту, прибираючи по черзі. Для облаштування такого «затишку» хлопцям виділяють час, звільняючи від бойової роботи.

— Ми знаходимо вдалу позицію, техніка викопує ями, ми їх облаштовуємо, і лиш після цього починаємо працювати, — каже командир гармати. 

Готують самі усім колективом. У раціоні переважають супи, люблять смажити картоплю, сумують за маминими варениками. Із забезпеченням їжі та води проблем не було ніколи. Також формують списки для додаткових закупівель — тут уже кожен обирає щось на свій смак.  

— Бригада зробила нам подарунок: мобільну парову баню, — з усмішкою доповнює розмову про військовий побут Борзий, —  тепер у нас — один банний день на тиждень.  

У кожному підрозділі суворі будні розбавляють тварини. У гарматі нашого героя був котик Бублик. Після чергового обстрілу хлопці зрозуміли, що бідолашного контузило, тому відправили його в ветлікарню, зараз за ним доглядають лікарі і Бублик проходить реабілітацію. А тимчасом до хлопців прибилася кішка і невдовзі у команді чекають поповнення.   

Мама хоче онуків

Вдома на Борзого чекає мама та молодший брат. Мама, бажаючи дітям іншого життя, постійно запитує «Коли додому?» каже, що хоче внуків…  На фронті з родини двоє: мамин 33-річний брат також воює. Із ним Борзий теж на постійному зв'язку, вони разом починали велику війну в ППО. Їхні розмови зовсім інші, ніж з мамою: 

— Як наші? 

— Цього уже немає, а цей контужений… 

У команді Борзого двоє старших за віком колег часом бідкаються, дивлячись на молодих, мовляв, «найсолодші дні — на війні»... 

— Звісно, усі хочуть додому, не можу залишити хлопців, — сумно підсумовує співрозмовник, — не знаю, скільки війна буде тривати, у нас мотивація — до Перемоги, тому робимо все, щоб якнайшвидше.

 

Читайте також: З висоти пташиного польоту: розвідник розповів, як розквітають «Піони» і «БУКи» у вогні артилерії 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.