Володимир Бондарук малює супроти всіх обставин

Пам’ятає війну
Життєва стежина Володимира Бондарука розпочалася на Лановеччині. Він народився 6 грудня 1937 року в мальовничому селі Вербовенць. Був першою і єдиною дитиною в сім’ї.
Коли хлопчині виповнилося чотири роки, розпочалася війна. Батька маленького Володі — сільського кравця Михайла Бондарука забрали на фронт.
Пам’ятаю, як наступали німці і відступали радянські війська, то люди тікали з нашого села на хутір, бо мав бути великий бій, — пригадує чоловік. — Мати вела корову на шнурку, а мене несла на спині. Я дивився, як відступали радянські танки, а над ними вже кружляли німецькі літаки.
Ще під час війни Володимир Бондарук пішов у школу. Через нестачу паперу і канцелярського приладдя йому доводилося писати на звороті шпалер. Чорнила теж не було, тому його робили з ягід бузини — вичавлювали сік і так писали.
Восени 1945 року додому повернувся батько. Звістку про повну капітуляцію фашистської Німеччини і перемогу Радянського Союзу він почув у Чехословаччині.
З війни тато прийшов хворим, — розповідає пан Володимир. — Згодом влаштувався працювати сторожем у тракторну бригаду.
За малюнок — у Москву
Схильність до малювання у Володимира Бондарука проявилася в ранньому віці.
Я бачив, як малював мій дядько — татів брат, тоді й собі зацікавився, — каже чоловік. — Коли я був у шостому класі, вчителька обрала мої картини і повезла їх на виставку в Тернопіль. А коли повернулася, то сказала мені збиратися на екскурсію до Москви, куди на тиждень повезуть переможців конкурсу.
Так, у 1951 році Володимир Бондарук вперше побачив столицю Радянського Союзу.
Під час екскурсії Третьяковською галереєю я постійно відставав від групи, оскільки хотів добре роздивитися, як малювали свої картини великі художники, — зазначає співрозмовник. — У Москві я купив собі зелену фарбу, а от придбати жовту не вдалося, оскільки на той час вона була досить дефіцитною і продавали її лише членам Союзу художників.
Копіював картини інших
Після цієї поїздки Володимир Бондарук взявся за малювання з величезним ентузіазмом. Він пробував копіювати твори відомих живописців. Репродукції шукав у книжках і журналах. Іноді вдавався до хитрощів — брав журнал “Огонёк” у бібліотеці і видирав із нього листок із картиною.
Хоч фарби тоді й були дефіцитними, проте коли мій дядько пішов в армію, я користувався його, — каже пан Володимир. — Мої батьки підтримували мене як могли. Вони навіть послали мене вчитися до художника, що жив у Збаражі. Але після того, як я тричі застав його нетверезим, а він замість того, щоб вчити, дав мені малювати дорожні знаки, я навідріз відмовився від таких уроків.
Та все ж малювати не переставав усупереч всім обставинам. Попри те, що в селі завжди було багато роботи, Володимир Бондарук все ж знаходив час для улюбленої справи. Здебільшого творив у неділю, коли підміняв батька на роботі. Саме тоді міг сповна віддатися творчості.
Став будівельником
Коли настала пора визначитися із майбутньою професію, батько порадив Володимиру Бондаруку обрати якусь робітничу спеціальність.
Я вступив у Львівський будівельний технікум, — розповідає чоловік. — А коли з відзнакою закінчив його, то мати написала листа до своєї тітки у Волгоград. Ми поїхали туди, і я вступив у місцевий будівельний інститут, де здобув спеціальність інженера-будівельника.
Навчання пан Володимир суміщав із роботою. Вдень працював на будівництві, а ввечері, із 19.00 до 23.00, ходив на пари.
Було дуже важко, але я витримав, — зізнається співрозмовник.
Під час навчання в інституті він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Розою. Як виявилося, вона виросла в українському селі, знала українську мову, попри те, що народилася на Волгоградщині. Справа в тому, що колись родичі дівчини переселилися в Росію зі Слобожанщини разом із сотнями інших українських родин.
Роза теж закінчила будівельний інститут, — каже Володимир Бондарук. — Невдовзі після одруження ми приїхали на Україну. Якийсь час я працював на Кременецькому цукровому заводі, а згодом ми з дружиною перебралися в Тернопіль. Я будував будинки на Загребеллі, на вулицях Карпенка і Винниченка.
Має трьох дітей
Згодом подружжя влаштувалося на роботу в “Тернопільоблбудтрест”. Пані Роза працювала в конторі, а її чоловік — виконробом на будовах, згодом інженером у проектному інституті.
— 30 років я був головним інженером проекту, — додає співрозмовник. — І досі працюю на цій посаді в “Тернопільагропроекті”.
У сім’ї Бондарів народилося троє дітей — дві доньки — Валентина і Наталя - та син Олексій. Старша Валентина — біолог за фахом. Живе разом із сім’єю у Москві. Середня Наталя разом із чоловіком викладає в Тернопільському музичному училищі імені Соломії Крушельницької. А наймолодший син пана Володимира Олексій — підприємець. Він неодружений, мешкає разом з батьком у приватному будинку у Великих Гаях.
— Маю п’ятеро внуків, — розповідає пан Володимир. — Троє з них ще школярі, а двоє вже студенти.
Готується до першої персональної виставки
Життя Володимира Бондарука склалося так, що він не зміг реалізуватися як художник. За пензля брався лише іноді, коли хворів чи мав відпустку, бо весь час поглинала робота.
Я земляк відомого художника Івана Марчука, — зазначає чоловік. — Був на його виставці, бачив картини. Звісно ж, Марчук великий митець. Йому поталанило більше, ніж мені, бо він зумів розвинути і показати свій талант. Проте я не заздрю йому, бо розумію, що в кожного своя доля. Бог дав мені хист до малювання, проте займатися живописом я зміг лише на схилі літ.
Чоловік каже, що протягом останніх трьох років кожну вільну хвильку віддає улюбленій справі. Він дуже хоче встигнути намалювати всі задумані сюжети. Навіть склав список із 30 пісень, на сюжети яких має задуми майбутніх картин.
Усі мої твори зі змістом, — стверджує Володимир Бондарук. — На мою думку, дуже важливо, щоб глядач, дивлячись на картину, щось розумів. Я вихований на принципах “соцреалізму”, тому всі мої полотна розповідного плану, там майже завжди є люди, які чимось зайняті.
Художник знає чимало пісень і віршів українських та російських поетів. Творче натхнення він черпає саме з них.
Картина для мене - як пісня, — каже він. — Тому здебільшого назви своїм полотнам часто даю за першими строфами пісень чи поезій.
Про кожен свій витвір пан Володимир може багато розповісти. Так, на картині “Цвіте терен” він зобразив свою дружину Розу, яка дуже любила однойменну пісню. Ще одну роботу — “Ой за гори кам’яної голуби літають” художник теж присвятив своїй коханій. Він намалював гору, голубів у небі, свою вже літню дружину, яка сидить на пагорбі і, згадуючи про молоді літа, дивиться, як дорогою проїжджає весільний кортеж.
Зазвичай сюжети для своїх творів Володимир Бондарук спочатку накидає олівцем у блокноті, а потім переносить їх на полотно. Проте у доробку митця є картини з натури. Одна з них — “Шашлики у Юри”.
Кілька років тому ми з Розою гостювали у нашої старшої дочки Валентини, — каже співрозмовник. — На подвір’ї її будинку ми готували шашлики. Цей день мені дуже запам’ятався, тож я вирішив намалювати картину, на якій зобразив будинок, подвір’я, сад, нас за столом, онуків, які смажать шашлик, сусідку і навіть зятеве авто.
За час тієї поїздки до Москви пан Володимир створив чотири картини. Йому писалося напрочуд легко, адже мав вдосталь вільного часу. Крім того, художника ніхто не відволікав від творчого процесу.
Свої картини він ніколи не продавав. Здебільшого роздаровував їх рідним, друзям і знайомим. Чоловік навіть не сподівався, що доля подарує йому шанс зробити першу персональну виставку і показати свій доробок людям.
Якось я завітав в АртГалерею, щоб підібрати раму для своєї картини, котру збирався подарувати другові на ювілей, — розповідає пан Бондарук. — Ігор Богданович, побачивши роботу, запитав, чи є у мене інші полотна і запропонував мені зробити виставку.
На думку митця, його картини вирізняються з-поміж інших, представлених в АртГалереї, своїми сюжетами.
— Я зважився на цю виставку тому, що хочу додати людям трохи радості і надії, яких так не вистачає в сучасному світі, — підсумовує свою розповідь Володимир Бондарук.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.