Хутір, на якому одужують наркомани і алкоголіки

Опинитися на заметеному снігом хуторі за 13 км від Тернополя у товаристві хоч і колишніх, але все-таки наркоманів та алкоголіків — перспектива не вельми приємна. Ми ж туди самі напросилися, аби познайомитися з чоловіками, які знайшли в собі сили побороти важку залежність від наркотиків. Або свобода, або кладовище Реабілітаційний центр — це остання інстанція. Якщо людина звідти виходить і знову починає пити чи колотися, то в неї єдиний шлях — на кладовище, кажуть служителі Центру духовної та соціальної психологічної реабілітації “Агапе”, що на хуторі біля села Івашківці на Збаражчині. Організувала його місцева община віруючих віри Євангельської. — До нас потрапляють різні люди, — розповідав служитель Центру Юрій Савін дорогою до хутора. — Були серед них і 60-річні бомжі-алкоголіки, і чоловіки з кількома судимостями та 18-річним наркоманським стажем, і 12-річні хлопчаки, які не могли й дня прожити без нюхання клею. Декого привозили родичі, дехто приходив сам, бувало, доправляли й силоміць. У декого з молодих хлопців, які нині у Центрі позбуваються наркозалежності, батьки навіть костюми для похорону купили, бо знали, що їхні діти нині чи завтра можуть померти. А сили боротися за їхнє життя вже не було. Наше авто через замети (надворі — 10 березня!) ледве доїхало до хутора. Біля воріт Центру нас зустріли собаки-дворняжки. Вони весело стрибали, кружляючи навколо нас. Їм, вочевидь, не було більше з ким бавитися — господарів видно не було. Утім, від будівлі до будівлі вели акуратно розчищені стежки. Коли ж ми підходили до двоповерхового будинку в глибині двору, відразу зрозуміли, що там хтось є — з-за дверей чулися голосні крики. Розібрати слів було неможливо, це аж налякало. Помітивши нашу розгубленість, пан Юрій заспокоїв: — Не бійтеся — то вони так моляться. Проходьте. Зацікавлені голосними молитвами, ми відразу піднялися на другий поверх — у кімнату для занять. Хлопці стояли колом. Молитви і християнські пісні вони виголошували на повний голос, не стримуючи емоцій (тому нам і видалося, що вони кричать). Навпроти — кімната з двоярусними ліжками. Тут нині мешкають вісім хлопців з різних куточків України. Умови, з першого погляду, — майже спартанські. Однак, як згодом з’ясувалося, для більшості наших співрозмовників після підвалів та наркоманських притонів таке житло є мало не п’ятизірковим готелем. Зрештою, ці хлопці знайшли в Центрі головне — однодумців і людей, які на власному прикладі довели, що позбутися залежності все-таки можна. Знала вся тернопільська міліція Нас запросили в їдальню Центру, де на честь приїзду гостей розпалили камін. Ось так — слухаючи потріскування дров та вдихаючи ароматний дим — ми й розмовляли з реабілітантами. Тобто тими, хто нині позбувається своїх згубних звичок. — У мене було вісім років залежності. З найбільшою перервою — два місяці. Десять разів у наркодиспансері лежав. Тамтешні лікарі вже навіть не хотіли мене до себе брати, бо не давали гарантії, що виживу, — зізнається Юрій Савін. — Я — колишній спортсмен — тоді важив десь 45 кг. Був кишеньковим злодієм, якого знала вся тернопільська міліція. Тяжко повірити? Ми й справді здивувалися — навпроти сидів спортивної статури чоловік, що своїм виглядом зовсім не нагадував ним же описану руїну. Пан Юрій виріс у благополучній сім’ї (батьки — викладачі одного з навчальних закладів Тернополя — прим. авт.). Тоді йому подобалися фільми, де мало не оспівували кримінальний світ і все з ним пов’язане, а також пісні Круга і Шуфутинського. Після школи поїхав на навчання у Львів. Там потрапив, як то кажуть, у погане товариство. Почав красти — через азарт і щоб довести собі, що “крутий”. Потім — аби дожити від ін’єкції до ін’єкції... Божим провидінням для нього стало лікування в реабілітаційному центрі в Козятині (Вінницька обл.). Звідти Юрій повернувся не просто зціленим, а готовим працювати з іншими залежними, аби проповідувати їм Слово Боже. Він уже п’ять років не вживає наркотики. Одружився. Незабаром вони з дружиною очікують поповнення. Лікарі кажуть, що дитина народиться здоровою. Молитвою і працею Коли наркоман чи алкоголік потрапляє до Центру, він укладає стандартну заяву-угоду. Вона починається словами: “Я, такий-то, хочу жити...” А далі — перелік того, що людина мусить робити під час тримісячної реабілітації. Як розповів ще один служитель Центру, Роман Папроцький, реабілітанти проходять повне медичне обстеження, у тому числі на ВІЛ. Їх намагаються повністю відмежувати від звичного середовища, тому — ніякого радіо і телевізора, тільки християнська музика та відео. У Центрі не можна говорити про злочинне життя, вживати сленг і матюкатися. Заборонені там і сексуальні стосунки. Без дозволу не можна ані телефонувати, ані виходити за межі хутора. Трудотерапія — обов’язкова. Якщо хтось порушує ці правила, його виганяють. — Кожен має свої обов’язки. На кухні чергують усі, — веде далі пан Роман. — Що зварять — те й їдять. І хліб самі печуть. Тобто є додатковий стимул чогось навчитися. До речі, більшість наших “клієнтів” у житті нічого важчого за чужий гаманець у руках не тримали. А тепер — і дрова з лісу тягають, і сніг відкидають, і перуть, і прибирають. Власне, Роман — сам з реабілітантів. Наркотики вживав вісім років. Лікувався різними методами не менше 15 разів. Батьки опустили руки, а хлопець взагалі пішов з дому. У 18 років, каже він, усе здавалося цікавим і легким. — Думав: спробую кайф, а тоді кину — я ж не якийсь там слабак. Та все це — бравада. Гроші на чергові ін’єкції спочатку крав у батька-підприємця. Потім — де тільки міг. І зупинитися не міг. Тепер зрозумів: пустоту в серці людини під силу заповнити лише Богові. Ані горілка, ані бізнес не допоможуть. Ми, люди, безсилі перед нечистим. Тільки Всевишній дає нам надзвичайну силу для цієї боротьби. Лише треба повірити. Родичі Романа довго з підозрою за ним спостерігали. Навіть мама приглядалася з півроку. А колишні друзі казали, мовляв, подивимося, на скільки тебе бракне. Тепер замовкли. “За шість років лікували 24 рази...” Долі всіх без винятку реабілітантів — драматичні. І шлях, що приводить їх до Центру, — у кожного свій. 22-річний Максим, їдучи в Івашківці, взяв із собою “дозу”, бо думав, що то буде просто прогулянка на природу. — Я виріс у таких статках, що іншим — лише мріяти: єдиний син батьків-лікарів, над яким змалечку всі трусилися. Спочатку хотілося довести, що я не “хлопчик-пай”, а “крутий пацан”. Першу сигарету викурив у 12 років. У 14-15 років уже міг і напитися. Інакше на дискотеці було не так весело! Згодом пішли екстезі, амфітаміни. У 16-ть вперше спробував героїн, — Максим розповідав про своє життя так спокійно, з іронією, що, видавалося, це все — не про нього, а про когось іншого. Спочатку, з його слів, було відчуття, ніби виросли крила, мовляв — “Усі проблеми вирішу!”. Розуміння того, що він одержимий наркотиком, прийшло тільки через два роки. Тоді хлопець мало не “загримів” у в’язницю. Допомогли батькові зв’язки — ще б пак, відомий на весь Львів хірург! Але тоді Максимові довелося у всьому зізнатися рідним. За шість років його лікували 24 (!) рази. У Львові, Києві, навіть Польщі. Щоразу повертався до старого. Скотився настільки низько, що якось батько не впізнав сина на вулиці. Він тоді сказав: “Краще б ти здох. Ми з матір’ю тоді не мучилися б так”. Зі слів Максима, він тоді вкотре нібито перепросився, але наркотиків не полишив. Коловся таємно. Якось “під кайфом” потрапив на батьковій машині в аварію. Авто відвезли в майстерню, власником якої виявився чоловік, який ходить у Євангельську церкву. Він і розповів батькові Максима про Центр в Івашківцях. — Я ж їхав не лікуватися, а як на прогулянку. Коли ж наступного ранку протверезів, першою думкою було: “Куди я потрапив?”, — зізнається Максим. — Каяття прийшло через тиждень-другий. Нині я вже 3,5 місяця — у свободі. Я — вільний! Тепер прагну служіння реабілітації у своєму місті. Максим розповів, що його одужання вплинуло і на батьків. Вони не впізнали сина, коли через місяць приїхали його провідати. І хоч батько завжди був войовничим атеїстом, який ніколи не ходив до церкви, нині він сам розповідає людям, як Бог зцілив його дитину. А війни і не треба Кількість алкоголіків, наркоманів зростає щороку. Нищаться цілі покоління людей, які шукають виходу зі складних ситуацій у пляшці, шприці, таблетках. — А ніякої війни й не треба. Нині в Україні, за неофіційними даними, мільйон ін’єкційних наркоманів. Кожен з них “присаджує” ще до десяти чоловік. Серед них “процвітають” гепатит, туберкульоз, ВІЛ та інші хвороби. Це “викосить” цілі покоління, — ніби підсумок підбив усій нашій розмові пастир церкви Євангельської Володимир Хабаров. — І що найгірше — колються і спиваються люди молоді. До того ж, переважно із забезпечених, благополучних сімей. Тобто ті, хто мав би піднімати державу. Не думаю, що вона настільки багата, щоб цього не помічати. Лозунгами тут не допоможеш. Потрібні чималі кошти, реальні програми реабілітації. Проте справа ця — недешева. У нашому Центрі, наприклад, ми не беремо ніякої плати з хворих. А їх треба тричі на день нагодувати, забезпечити хоча б зубною пастою і милом. Декому навіть одяг доводиться купувати. Суспільство мусить навчитися за все платити. Зі слів пастора, найприємніше йому бачити, як реабілітанти повертаються до життя. Вони починають знову, як діти, вивчати світ. На їхніх обличчях з’являються посмішки. Він каже, що саме тоді приходить усвідомлення, що зусилля — не марні, а залежність — вирок не безнадійний. Винна ментальність Володимир Климюк, завідуючий відділенням наркології Тернопільського обласного комунального наркодиспансеру (15 років лікує залежних від алкоголю й наркотиків): — Будь-яка хімічна залежність (паління, алкоголізм, наркоманія) має кілька аспектів: медичний, психологічний, соціальний та духовний. Якщо закцентуєте увагу на якомусь одному з них, проблему ніколи не вирішите. Скажімо, алкоголізм — це проблема чи не кожної другої української сім’ї. Варто поглянути на знайомих, сусідів. І найгірше те, що хвора не лише та людина, яка п’є. Хворе все її близьке оточення. Недарма у світі вважають, що реабілітація родини узалежненого (є спеціальні програми для сімей алкоголіків, окремо для їхніх дітей) — обов’язкова умова його одужання. Саме ставлення близьких визначає, чи повернеться людина до шкідливої звички після лікування у стаціонарі, чи ні. У нашому медичному закладі ми намагаємося робити в цьому напрямку все, що нам під силу. Широко впроваджуємо психотерапію, психокорекцію. Але при цьому не раз наштовхуємося на непробивну стіну української ментальності. Ми — замкнуті. У нас не прийнято виносити “сміття за поріг”. Не заведено мати особистого психолога, як за кордоном. Уявіть, декому важко визнати свої помилки навіть перед духовною особою під час сповіді. Що й казати про визнання себе алкоголіком чи наркоманом перед іншими людьми. Тим не менше, саме визнання проблеми — це половина перемоги над нею. Хворий має сам собі поставити діагноз. Доки не буде усвідомлення — я наркоман, я алкоголік, — доти не буде справжньої реабілітації. Ось цим і пояснюється, що, пройшовши (часто неодноразово) курс медикаментозного лікування, люди повертаються до залежності. Це — замкнуте коло. У хворих немає духовного стрижня, а поряд, на жаль, не виявляється людей, здатних зрозуміти і прийняти їх такими, якими вони є. “Нас не навчили відмовлятися...” Ірина Калакайло (три роки працює з людьми, які потрапили в залежність до шкідливих звичок): — Звичайно, частина людей має генетичну схильність до алкоголю й наркотиків. І хоча спадково це передається далеко не всім, небезпекою нехтувати не варто. Причин, які призводять до залежності, — безліч. Проте у 15 років стати наркоманом значно легше, ніж у 35. Хіба що стається надзвичайно потужна подія, яка кидає дорослу людину в “прірву”. У молодому ж віці спричинити проблему може віддалення від батьків через протест. Ним і стає куріння, вживання алкоголю чи наркотиків. Зрештою, алкоголь — це соціальна проблема. Люди п’ють, бо тоді їм легше спілкуватися. До того ж, це стало традицією. І дітям, за статистикою, зазвичай першу чарку наливають удома. У паління може бути взагалі “смішна” причина: “Всі йдуть на перекур, їм весело, я теж хочу”. Наша біда в тому, що ми недооцінюємо небезпеку, яку несе узалежнення. А перетворитися на наркомана можна з першої дози. При цьому подолати недугу складно тому, що це не лише медична проблема, а й психологічна. Гірко, що до усвідомлення необхідності змін із сотні доходять одиниці. Стимули до лікування — різні. Це може бути, наприклад, смерть близької людини. Пусковим механізмом часто стає повідомлення про ВІЛ-позитивний статус. А ще це може бути зустріч з людиною, яка поборола узалежнення: він зміг, чому я не можу? Якось наркоман мені зізнався, що якось йому в голові “клацнуло” — і він вирішив, що пора мінятися. Дуже важливе значення у подоланні будь-якої залежності має мотивація: не мене кладуть на лікування (тобто примусово), а я сам цього хочу. Один мій знайомий разів 10 кидав палити. І щоразу бив себе в груди, що справді цього хоче. А результат — нульовий. От ми й спробували проаналізувати, чому так стається. Виявилося, що чоловік вважає себе дуже імпозантним, коли випускає кільця диму. Висновок: доки він так усе сприймає, доти й буде курити. Не варто забувати, що навіть звичайна сигарета здатна вплинути на поведінку людей. Скажімо, чоловік палить на кухні, а дружина, яка не терпить запаху тютюну, мусить йти в кімнату і т. ін. Безперечно, поширенню згубних звичок сприяють також недоліки виховання. Нас, на жаль, ніхто не вчить правильно... відмовлятися. Ми не вміємо казати “ні”, тому часто переступаємо через себе, бо не хочемо когось образити. Поради щодо подолання шкідливих звичок є дуже невдячною справою, бо вони спрацьовують лише в окремих випадках. А людські драми зазвичай — унікальні. До того ж залежність завжди сильніша за бажання її подолати. Універсальною є лише одна порада: усвідомити, що ви маєте справу з тяжкою хворобою, яка підкорила не лише курця, алкоголіка, наркомана, а все його близьке оточення. Тому й лікувати треба всю родину, як це вже давно й успішно практикують за кордоном.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.