«Ще побігаємо на протезах»: історія захисника, який вчиться ходити після поранення

• Не маючи жодного бойового досвіду, Віктор Безпалий залишив вдома родину та став на захист України. Чоловік переконує: «Тільки разом зможемо перемогти у цій війні».
• На початку 2024 року сапер втратив дві нижні кінцівки, але не віру в Україну та її сильний народ. Наразі чоловік проходить реабілітацію на Тернопільщині й розповів свою історію журналістам «20 хвилин».

Між заняттями, тренуваннями та відпочинком Віктор Безпалий знаходить час для спілкування з нами. Зустрічаємось в одному з медичних закладів Тернопільщини. Він – привітний, усміхнених та вже готовий до діалогу. Поруч з ним у лікарні дружина, а шестирічний син Тимофій залишився на рідній Дніпропетровщині з бабусею та чекає тата з мамою додому.

Для мене головне – бажання

38-річний Віктор Безпалий родом з Дніпропетровщини. За професією чоловік зварювальник, кухар, автослюсар, але працював в охоронній фірмі. Під час спілкування жартома називає себе кнопкою швидкого реагування.

— З отриманими професіями якось не склалося. Було вільне місце в охоронній фірмі, то я працевлаштувався, — розповідає пан Віктор. — Можливо знаєте, у магазинах, кав’ярнях, готелях є кнопки швидкого реагування? Працівники натискають у разі небезпеки і ми виїжджаємо на місце. Це, якщо коротко розповідати про мою роботу до війни.

У вільні від роботи дні Віктор Безпалий приділяв час дружині та єдиному сину Тимофію. Зі слів чоловіка, родина – найважливіше, що є в його житті, тож при можливості завжди були разом. Саме родина і стала поштовхом – взяти до рук зброю і захищати Україну.

— У перші дні війни в місті був повний хаос. Хтось масово все скуповував, хтось виїжджав, хтось йшов до військкомату. Наша родина залишалася на Дніпропетровщині – за 150 кілометрів від лінії фронту. Так, ми чули вибухи, спали у ванній кімнаті, але виїжджати не хотіли. Та і за понад два роки син з дружиною не евакуювалися, — каже чоловік.

Віктор Безпалий не мав військового вишколу, тож спочатку у військкоматі йому відмовляли. Офіційні документи про навчання підписали лише 11 березня 2022 року. Того ж дня чоловіка відправили до міста Кам’янець-Подільський, що на Хмельниччині.

— Я не мав підготовки, але мав бажання захищати, звільняти, допомагати. Хочу, щоб наші батьки, діти, жінки мали змогу нормально спати у своїх ліжках, вільно гуляти вулицями українських міст. Щоб не було ракетних загроз, щоб цілодобово не лунали повітряні тривоги. Хочеться спокою, миру та щасливого майбутнього для наших людей, — наголошує захисник.

Об’їздили майже всю лінію фронту

Після навчання пану Віктору повідомили, що на фронт відправляють у складі 48-ї Кам’янець-Подільської інженерної бригади, а виконуватиме завдання як сапер.

— Що ми тільки не робили на передовій: дороги прокладали для колони на штурм, облаштовували безпечні підходи до мостів та були й інші завдання, про які не варто розповідати публічно, — наголошує захисник. — Захищали на різних напрямках: Ізюм, Краматорськ, Тетянівка, Серебрянка, Запоріжжя, Оріхове. Лише на Херсонщині не встигли побувати. Нам постійно змінювали місце дислокації. Де були потрібні – туди і відправляли.

Щодо спорядження, то захисник та його побратими отримували необхідне обладнання та одяг, зізнається Віктор Безпалий. Проте, дещо й докуповували самостійно, зокрема: ліхтарики, батарейки, спеціальні свічки, які можна переносити і вони забезпечують теплом.

Відновлюється після поранення  

Останнє завдання Віктор Безпалий разом з побратимами виконував на Запорізькому напрямку в ніч з 14 на 15 січня 2024 року. Там вони і потрапили під ворожий обстріл, внаслідок якого захисник з Дніпропетровщини отримав поранення та втратив частини ніжних кінцівок.

 — Ми з побратимами трохи не розрахували відстань і близько підійшли до позицій росіян. Ворог нас побачив і відкрив вогонь. Після обстрілу я два дні намагався вийти з позиції. Було багато поранень – майже все тіло в уламках. Найбільше постраждали нижні кінцівки, — згадує пан Віктор.

Після поранення захисник проходив лікування у різних медзакладах України. З його слів, все починалося з лікарні у Запоріжжі, а далі Дніпро та Тернопільщина. З тіла Віктора лікарі діставали уламки, проводили всі необхідні операції, аби врятувати його життя. Наразі життю захисника нічого не загрожує, його стан задовільний і він проходить реабілітацію.

— Кваліфіковані медики, сучасний підхід до лікування – мені нема на що скаржитися. Лікування та протезування безоплатно. Я домовився з фахівцями, щоб займатися двічі на день. Максимально треную руки та ноги, бо орієнтовна вага протезів – три кілограми, тож тіло має бути готовим до навантажень. Фахівці вже зробили заміри, тож чекаємо, — розповідає захисник.

Після реабілітації чоловік мріє повернутися на рідну Дніпропетровщину та працювати в охоронній фірмі. Він переконує, зробить все можливе, аби відновитися і знову бути опорою для своєї родини.

— Я не бачу сенсу складати руки чи жаліти себе. У мене є руки, голова, трохи пошкодило ноги, але все виправимо. Буду ще бігати на протезах. Добре, що зможу бачити, як зростає мій син, обіймати, підтримувати. На фронт повертатися не планую, поступово звикатиму до нового цивільного життя, — завершує розмову захисник.

Нагадаємо, за три місяці 2024 року у відділенні реабілітації одного з тернопільських медзакладів пройшли лікування 57 військовослужбовців. З них 28 захисників – з ампутованими кінцівками, як каже заввідділення пані Ірина. Під час реабілітації комусь потрібно заново вчитися ходити, комусь — тримати ложку й писати. Кожен крок, кожен рух дається через біль і долання зневіри.

Читайте також:

«У ногу прилетів осколок боєприпаса»: 47-річний захисник з ампутацією проходить реабілітацію у Тернополі

«Бог дав мені можливість жити». Історія військовослужбовця Руслана Прокоп'юка, який втратив ногу

Мріяв обійняти доньку, яку не бачив понад рік: історія відновлення тернопільського захисника

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.