Віра і Дмитро

Про народження легше писати, як про смерть. Але ж і смерть неодмінна складова життя, так було є і буде... Залишається лише сумувати, коли людина йде передчасно, коли сум уже на межі з відчаєм. А коли двоє, та ще й таких харизматичних і знакових для Тернополя постатей, як Віра і Дмитро Стецьки, то сум набуває обрисів провалля, якоїсь начеб “чорної діри” у серці, яку нічим заповнити... Сьогодні, 15 лютого, минає сорок днів, як не стало пана Дмитра, який всього лиш на кілька місяців пережив свою Віру. Сподіваюся, у ці дні їх душі возз’єднаються на небесах... Для Тернополя, для його культурного простору — це дуже важка втрата... І хоч наші зустрічі й розмови були не такими вже й частими, але, ловлю себе на думці, що майже кожну можу згадати. Тепер уже можна сказати, що саме з пані Віри я писав образ “дружини відомого художника” у “Деревах на дахах”, і радий, що ще встиг її у цьому зізнатися. А з паном Дмитром про що б не говорили, обов’язково мали торкнутися творчості. Як пишеться і що пишеться? Він ніколи не проминув, щоб про не поцікавитися. Так було і під час останньої нашої розмови, мимохідь, на Валовій, десь у грудні, коли він уже був без Віри. Було враження, що начеб одразу постарів на кілька років. Здавалося, він просто ходив тими місцями, де вони бували разом з дружиною, а таких місць, де б вони були окремо, мабуть, просто не існує. До речі, Стецьки були однією з тих пар, де чоловік з дружиною разом ходять на каву. Мені здається, навіть цей приклад вартий наслідування.