Файне місто крізь призму «Городка»

Витвори фантазії митців, буває, співпадають з реальністю точнісінько так само, як накладаються одна на одну монети одного номіналу. І починаєш навіть плутати, чи ти десь це бачив на екрані, чи воно відбувалося насправді. ..

Пригадуєте один із сюжетів дотепної й гостросатиричної програми "Городок"? Екскурсовод у виконанні І. Олейникова водить групу екскурсантів залами якогось царського палацу й щось натхненно їм розповідає. Раптом у одному залі група застає типового "нового русского" (Ю. Стоянов) з "розчепіреними" пальцями, який зручно вмостився  в розкішному кріслі й розмовляє з кимось по "мобільнику" ( "Да...альо...а хрен его знает, где я нахожусь... вот отдохнуть присел ").

- Вы что, с ума сошли?! - обурюється екскурсовод, - немедленно встаньте! Это же кресло Екатерины Великой!!!

- Ну че ты гонишь, типа я этикетов не знаю! Ну войдет она - я встану!, - характерно "пережовуючи" слова, відповідає "цінитель мистецтва". Це викликає сміх, оскільки поняття "нові" (росіяни чи українці) та "культура" якось погано поєднуються між собою.

А тепер - наша мила реальність.

- Ви б зробили тихіше - звертається старша жінка до власника громіздкого джипа, який поставив автівку просто посередині вузького проходу, відкрив двері й на додачу  "врубив" на повну гучність якусь "важку" музику, - тут і так пройти нема як, мами з колясками, і ви ще стали...

Молодик у темних окулярах (майже як персонаж Стоянова) ліниво повертає голову і цідить крізь зуби: "А чьо, я мішаю дітям? Ну приїде з каляскою - я закрою"".  

Жінка скрушно хитає головою і прямує далі. Водій поправив дзеркало в автівці й самозадоволено глянув у своє відображення. Каюся - не втрутився, за що себе потім довго картав. Хоча іноді в подібних випадках все ж наважуюся подати голос. Мабуть, спрацювало наше звичне "моя хата скраю" (в даному випадку - "то не мій двір"). І сміятися, як при перегляді "Городка", не хотілося...