Час від часу це бажання виникає, мабуть, у кожного, хто побував на війні, а потім тут, у цивільному житті зіткнувся з несправедливістю, підлістю чи нахабством, які неможливо подолати інакше, ніж... “От би мені сюди пекамона, чи хоча б калаша, вони б у мене!” — а далі уже варіанти... Пригадую, як дядько Ілля, тато моєї однокласниці, який воював ще у Другу світову, то навіть через п’ятдесят з гаком років після тієї війни деколи ностальгував за “лимонкою”. “Зібрати їх всіх докупи і...” — кого він хотів зібрати докупи я тоді лише здогадувався. Було це ще наприкінці 90-х і дядькове геройство сприймалося мною, як таке собі просторікування остограмленого старого. А тепер на його місці я сам, і кого хотів би “зібрати докупи”, здається, знаю точно. Бувають моменти лише уявляю, як би вони намочили штани, тільки б я клацнув затвором. Та наступної миті запитую себе: “І що? Що далі? Невже стріляв би?..” І відповідаю собі, що навряд чи, точніше, звичайно, що ні, хіба полякав би. Ну, і що толку? Наступного разу і серед них знайшовся б хтось зі зброєю, у крайньому випадку, когось найняли б. Тоді що, починати війну тут? А вороги, либонь, тільки цього й чекають. Відтак, знову вертаюсь до слів і намагаюсь якось словами... Але минає день-два, тиждень: “Бляха! — думаю собі. — От би автомата!” І ті дві худобини, що через кожне слово на півсалона “млять на мать”, контрабандисти хрінові, що вдають із себе водїів автобуса, наприклад, Херсон — Варшава — Слупськ, за п’ять секунд заговорили б вишуканою українською...”
Якщо цікавить - подивись мій блог у номері за 24 грудня, або ж інші блоги.