Рибальські дзвіночки

    От і на осінь повернуло. Каштанова алея на вулиці Дружби вже вкрита падолистом. Втім, останніми роками ця друга половина літа подобається мені чомусь навіть більше, ніж перша. Коли зорі враз яскравішають, а цвіркуни на бульварах голоснішають... І ранковий серпневий туман у всіх видолинках від Чистилова до Івачева, і соняхи з туману, коли з полів пахне свіжою стернею, а зі ставків карасями... А коли спадає денна спека і стихає гамір, то чути, як на околицях у вечірніх садах падають яблука. І ще в кайф просинатися під рибальські дзвоники — це коли я посеред івачівського ставу у човні десь уже з опів на пяту і буває трохи придрімаю,  і тут раптово: “Дзінь-дзінь!..” У такі моменти для вуха немає нічого солодшого за цей звук. Виплутуючись з дрімоти, інтуїтивно хапаєш вудку і майже завжди саме ту. За це я й люблю ці рибальські дзвоники, що, почеплені на жилку, дають сигнал, і порцію адреналіну.

Щоправда, коли вже тягнеш, риба пручається і вони також телінькають, і за це дехто їх не любить. Але я їх майже завжди встигаю зняти і витягаю вже у тиші, хіба, коли рибина дуже велика і не хочеться відволікатися на відчіплювання дзвоника, бо за тих кілька секунд є ризик послабити жилку, то тоді воно вже дзеленькоче на весь простір. Часом у цей момент для вух рибалки навіть заглушає недільні церковні дзвони. До речі, парохом в Івачеві Горішньому отець Орест Глубіш.  І коли минулого року відправи ще транслювали, і я якось зізнався йому, що слухаю проповіді посеред ставу, то він мені відповів: “Добре, хоч так...”