Дії Кремля, зокрема, неприхована й нахабна, всупереч усім уявленням про цивілізовані норми міждержавних відносин, підтримка терористів з так званої ДНР, викликають обурення навіть серед тих українців, які раніше ставилися до Росії лояльно. Ті з них, хто виріс на радянській культурі, зачитувався Шолоховим, тримав у кімнаті портрети Гагаріна чи Єсеніна, переглядав по кільканадцять разів «17 миттєвостей весни» і «Діамантову руку», слухав Лещенка і Кобзона, зараз проходять неминучий етап переоцінки колишніх цінностей. А що вже говорити про тих, хто мав до «страны советов» справедливі претензії через пережиті колись ними чи їхніми близькими біди? Історія зі збитим малайзійським Боїнгом зайвий раз нагадала, що нащадки ординців і у новітню епоху залюбки вдаються до диких методів досягнення своїх мерзенних цілей. Нехай і беруть в руки не примітивний дерев’яний бук, а послуговуються сучасним ЗРК «Бук». Російський «Мішка», який так зворушливо пускав сльозу на Олімпіаді-80, обернувся на розлюченого ведмедя. Мати такого сусіда – дуже неприємна і обтяжлива річ. На дорозі йому ставати небезпечно – важко спрогнозувати, як поведе себе неадекватна істота. Недаремно, мабуть, російський поетичний класик Тютчев писав, що «умом Россию не понять». Але й давати йому «разгуляться» з усією широтою «рассєйской» душі теж не можна. Саме така дилема стоїть перед українською владою. І як тут не повірити у історичну спадкоємність: за діями Владіміра Путіна і Кремля стоять темні тіні Івана Грозного, Петра Першого і Йосифа Сталіна. Причому, вдаються росіяни у міждержавних справах до таких методів, які самі ж засуджували, коли вони були спрямовані проти них. Імперський ведмідь знову оскалив зуби і грізно ричить. Апелювати до його глузду і сумління – марна річ. І потужного карабіна, щоб звалити його, на жаль, в руках наразі немає. Сусіди за парканом ніби й співчувають, солідаризуються, але кидатися на поміч не дуже квапляться – ведмідь все ж таки…Чим усе це закінчиться? Щиро кажучи, зараз важко передбачити.
А втім, можливо, останні події спонукають Україну не просто «робити кроки» назустріч НАТО, а чимскоріш кинутися в Північно-Атлантичний блок? Он колишні «співкамерники» по СРСР-івській «зоні» - Литва, Латвія, Естонія, - почуваються у ньому захищеними. А там, дивись, і армія, пройшовши крізь вогняне горнило, стане боєздатною, а не оперетково-парадною, і нація консолідується, об’єднана спільним випробуванням. Може, справді, немає такого злого, щоб на добре не вийшло?
