Коли лунають постріли, підбивають літаки, а людей побоями перетворюють у кусень ще дихаючого м’яса, про оптимізм говорити не приходиться. Тоді це здається банальним. Не вистачає бронежилетів, тепловізорів, їжі, ось це вагомо, а оптимізм прибережіть для діток. Проте, радіти життю – не забаганка, а засіб до виживання, це необхідність, і якщо Вам так завгодно – вимушена. Тому, що «бути на позитиві» легко, коли не помічаєш усієї тієї біди навкруги, а спробуй бути таким, коли ти, ба навіть ЦІЛА КРАїНА, потрапили у здоровенний ведмежий капкан, який розставило життя. Що дасть, якщо ми будемо нити і скиглити? Хіба ящірку можна назвати впійманою, коли їй наступили на хвіст?
Проведу, ще одну порівняльну аналогію. Чи знаєте Ви чим відрізняється оптимізм по-українськи від оптимізму по-європейськи, або ж оптимізму США. Усе просто, якщо у країнах ЄС у випадку біди свято вірять, що держава сама про все подбає і усе вирішиться, то у нас ситуація склалась кардинально навпаки. Надіятись ми можемо лише на себе самих, на народ. «Порятунок потопаючого – справа рук самого потопаючого», а ми якраз тонемо. Тож давайте не будемо закривати, йдучи на дно, очі, а, навпаки, усміхнемось і з усіх сил станемо гребти.
Діана