... «Якби я схудла...»
... «Якби я була розумнішою...»
... «Якби я була з іншої родини...»
... «Якби я була молодша...»
... «Тоді б у мене був мужчина, який би любив мене».
Здається, до омріяного щастя бракує чогось такого конкретного, виконання якоїсь умови, зусилля.
В котрий раз звично беремо на себе відповідальність за те, щоб нас любили, тому що нам здається, що ми самі в силах вплинути на те, будуть нас любити чи ні.
Це парадокс магічного мислення, не більше.
Маленькій дитині здається, що від неї залежить люблять її батьки або відкидають. Дитина дуже рано помічає, які її дії викликають батьківське схвалення та за що саме її хвалять. Доволі часто доброзичливе або просто нейтральне ставлення за умови хорошої, «зручної» поведінки було єдиним прийняттям у житті маленької людини. Так з’являється переконання, що любов можна заслужити, жертвуючи своїми інтересами, бажаннями, часом. В ранньому віці дитина не могла збагнути того факту, що її люблять / не люблять не за щось, а виходячи з самої здатності любити. І, якщо самі батьки були здатні любити, захоплюватися, цінувати свою дитину з відкритим серцем і душею, радіючи з того, як вона росте така мила, незграбна, недосконала, в чомусь невміла і галаслива з гучним сміхом або навпаки, спокійна та замріяна, приймаючи те, що вона несхожа на них, не така, якою її чекали чи хотіли побачити, якщо вони були здатні нічого від неї не чекати, насолоджуючись самим фактом свого батьківства, якщо вони могли цінувати і поважати її маленькі (з нашої, дорослої точки зору) досягнення, тоді своєю здатністю любити вони привели її до найголовнішого відкриття в житті:
Любов не потрібно заробляти, прагнучи бути хорошим, або правильним, або вимогливим, або, не плутаючись під ногами, і будучи не по-дитячому відповідальним, самостійним, або рятуючи батьків, підтримуючи їх самооцінку і допомагаючи, або ж вишукуючи їх любов іншим не менш креативними способами...
Такі батьки знімуть з своєї дитини відповідальність за необхідність впливати на когось, щоб отримати трохи тепла і прийняття, тому що це й справді НЕМОЖЛИВО.
Ми не впливаємо на здатність людей любити нас ні красою, ні вмінням, ні відданістю, ні талантами.
Нічим.
Нас просто люблять або просто не люблять.
І нічого з цим зробити не можна.
Ми не впливаємо на кількість і якість любові, яку дасть або не дасть інша людина, а впливає лише її власна здатність або нездатність любити. Саме настільки, наскільки вона сама була любимою своїми батьками, і / або навчилася прийняттю, повазі до себе.
Не намагайтеся збільшити потік любові до себе від людини, що не вміє любити.
Краще знайдіть того, хто не порожній з середини.
"Людина, яка любить себе, поважає себе. А людина, яка любить і поважає себе, любить і поважає та інших, бо знає: інші точно такі ж, як я". (Ошо)
Соля