Військова і волонтер в АТО: "Змінюємося ми – ті, хто на фронті”

Своїх підопічних тернополянка старається відвідати раз на тиждень або й частіше. Привозить усе, що необхідно, – від шкарпеток, трусів, продуктів і аж до тепловізорів.

Її звати Катерина, але і в Тернополі, і в зоні АТО більшість знає її за позивним Мельника Дочка. 29-річна офіцер з Тернополя з освітою філолога і психолога вже декілька років служить за контрактом. Уже рік вона допомагає бійцям АТО як волонтер.

- Через службу мені це робити заборонено, дозволу командир не дає, тож я їжджу в зону АТО у свої вихідні, - зазначає співрозмовниця.

Все починалося з того, що жінка почала підтримувати своїх друзів з батальйону «Азов», які були поблизу Маріуполя. Потім додалися хлопці з інших підрозділів. Своїх підопічних тернополянка старається відвідати раз на тиждень або й частіше. Привозить усе, що необхідно, – від шкарпеток, трусів, продуктів і аж до тепловізорів.

Знає, хто піариться, а хто - щирий

Вона співпрацює з багатьма волонтерами в Україні, в тому числі й з тернопільськими.

- Ми познайомилися, коли прийшла подякувати від своїх бійців, які на той час уже були в секторі, за допомогу, - каже волонтерка. - Самооборонівці нас часто виручають, і це дуже багато для нас означає.

Якщо порівнювати з іншими містами, то Тернопіль, за словами Катерини, у числі найбільш передових у справі волонтерства. Наше місто працює для бійців АТО нарівні з Києвом, Дніпропетровськом, Запоріжжям і Львовом.

- Так, як працює Тернопіль, робить мало яке місто, хоч і має набагато більші можливості. І це притому, що тут немає заводів, немає роботи. Тут більша частина допомоги надходить від заробітчан, - каже співрозмовниця. - Тернопіль робить непосильну справу. Тил у нас надзвичайно надійний. Приємно, що тут є багато бізнесменів, які допомагають і ніде себе не піарять.

Вона розповідає, що з грошима старається справи не мати, адже зараз важко піднімати людей на якісь ініціативи.

- Простіше працювати з волонтерами, - продовжує Катерина. - Я прошу допомогу у конкретних людей, яких знаю, яким довіряю. У мене є друзі, які раніше займалися пейнтболом чи мисливством або іншою справою, дотичною до військової. Звертаюся до них. І мені допомагають. Або мені телефонують волонтери і запитують, що потрібно з їхнього списку моїм бійцям. Наприклад, у Запоріжжі волонтери поділені за напрямками. Ти знаєш, до кого телефонуєш і за чим. У Тернополі є центри, де є все. Багато допомагає Інтернет. Зазвичай нам не радять мати сторінки у соцмережах, але без цього зараз ніяк. Адже на сторінці є номер картки, список потреб, який постійно оновлюється, також можна подякувати тим, хто допоміг.

Мріяла бути вчителем

Катерина закінчила Тернопільський педуніверситет, за фахом - українсько-англійський філолог. Завжди мріяла бути вчителем, а потім усе змінилося - вона прийшла служити в армію за контрактом, працювала діловодом. Далі - післядипломна освіта психолога.

-  Тепер я лейтенант, - каже співрозмовниця. - Третій рік пішов, як офіцер, тобто назад уже дороги немає. З іншого боку, я не уявляю іншої професії для себе. Вважаю, що я на своєму місці. Я військова – ще під час окупації Криму мала можливість звільнитися з армії. Але я для себе твердо вирішила, що виховання доньки не заважає військовій службі. Тому й залишилася.

Вже дев'ять років Катерина - військовослужбовець за контрактом, офіцер відділення для роботи з особовим складом. Спочатку служила в 11-й окремій бригаді в Тернополі. Після її розформування - у Криму. Після виходу наших військових з анексованої автономії жінка потрапила у Запоріжжя. Тепер її частина передислокована у Миколаїв.

- Дякувати Богу, не встигла забрати з собою доньку до Криму, і дитина не була зі мною ні на окупованому півострові, ні у Запоріжжі, - каже Катерина. - Вона з моїми батьками в Тернополі. Тому мені було трохи легше. Але хвилює, що за рік держава так нічого і не зробила для військових – житлом не забезпечила, кабінетів нормальних для роботи немає.

Молодь у барах, дискотеки працюють

У Тернопіль жінка приїжджає нечасто – лише заради дитини, рідних і у волонтерських справах.

- Удома весь час віддаю дитині, - каже волонтерка. - Ще можу поспілкуватися з тими, хто на ротації в цей момент. Знаєте, люди дуже змінюються. Навіть не ті, хто залишається у Тернополі, а змінюємося ми - ті, хто на фронті. Ми вже не сприймаємо людей тут. От приїжджаємо і бачимо, як молодь сидить по барах, як продовжують працювати дискотеки, як повно грошей витрачають в нікуди, а хлопці не мають у що одягнутися, взутися, поїсти. Цей момент дуже важкий для мене. Тому, коли приїжджаю додому, мене вистачає максимум на три дні. І то завдяки дитині. Вона ще не розуміє, чому мама там, хоче, щоб я була поруч. 

Каже, що там не може бути не страшно.

- Людини без страху не буває, - зазначає Катерина. - Ті, хто каже, що вони не бояться, - або брешуть, або несповна розуму. Бо страх допомагає відповідно реагувати на ситуації, приймати правильні рішення. Мені було страшно, коли я їхала у Маріуполь, який обстрілювали „Гради”. Були й інші моменти, коли реально страшно, але їхати в зону АТО – для мене свято. Я буду знесилена, бо майже не спатиму, але морально буду задоволена. Кожна поїздка особлива по-своєму. Це завжди нові знайомства, щира допомога.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.