Історія заробітчанки, якій тепер аплодує весь світ

Анна-Марія Басараб, учасниця Школи журналістики

 Рішення податися на чужину далось дуже важко. Однак діти підростали і треба було дати їм майбутнє – школи, інститути.  Був хворий батько і потрібно було заплатити за операцію. Вона мусила бути сильною. Але роботи не було, а треба було за щось жити. І, зрештою, жінка поїхала. Довго жила і працювала, не перебираючи роботами. Була і кравчинею, і масажисткою, доглядала за дітьми, була реставратором в музеї.

  І ось в одному будинку познайомилась з майбутнім чоловіком  Костасом  Папаянідісом. Він попросив, щоб Людмила полишила всі роботи і вибрала собі таку справу, до якої лежить душа. Не знаючи, що відповісти, вона поралася по «господарці» і разом з тим щось в’язала, плела з бісеру, щось вишивала. А якось намалювала  портрет чоловіка. Він був в захваті.

Одного разу він поїхав у справах до Канади, а за той час жінка намалювала близько 60 різних малюнків. Коли  Костас повернувся і це все побачив – запропонував зробити виставку. Вдягнули творіння в рамочки і поставили на експозицію. Провели одну виставку, другу, третю… Ці перші картина були такі наївними, теплими і щирими, від них йшов такий сильний потік життєрадісності та оптимізму, що люди дуже швидко їх розкупили. А Людмила зрозуміла, що, крім Божого дару, ще потрібно професійно навчатись малювати. Бо коли почали приходити художники-професіонали, то зразу помітили, що в неї немає  школи і знань, а лише трішки таланту та бажання творити.

При чергових відвідинах Тернополя вона вирішила підівчитися .  Вчителем став Ковальчук Станіслав Мар'янович, вона сиділа позаду діток і слухала його.  Після цих уроків, коли художниця почала виставлятись в Греції, то відчула заздрість і  вороже ставлення місцевих художників. Вони казали, що це не її роботи, а привезені  її чоловіком з Канади полотна великих художників. А вона їх  тільки підписує і продає. Тоді вона зрозуміла, що ці роботи вже мають право на успіх. І ці грецькі митці  розпочали з нею війну.

 Одного разу, приїхавши на відпочинок в Італію, подружжя завітало в галерею.  Дізнавшись про те, що Людмила пише картини, власниця виставки запропонувала зустрітися ще раз і попросила принести з собою фотографії  робіт.  Наступного дня зібралися люди, які знаються на мистецтві  і їм надзвичайно сподобалися полотна. Вони відібрали шість  робіт для виставки в Японії.  Отак їй посміхнулася доля. Тепер її  полотна постійно присутні на різноманітних групових і персональних виставках в Італії, Японії, Греції. І, як не дивно, а вона дякує тим людям, котрі не раділи її розвитку і змусили жінку працювати ще наполегливіше і краще.

Ще з дитинства вона хотіла малювати та фарби, полотно коштували великі гроші. І тому це бажання вийшло відтерміноване в часі.  Вона дякує чоловікові,який підтримав її у цьому розвитку.  

Історії жінок- заробітчанок зазвичай починаються однаково, але у всіх інший не схожий один на одний кінець…