Читаю сам і раджу іншим: поради книголюбів

Якщо ви не сплакались, читаючи попередню книгу авторки “Мій дідусь був черешнею“, то тут точно готуйте носовички. Нанетті вміє так тонко розповісти важкі історії словами дитини, що це і розчулює, і лякає водночас.

Скільки ми робимо поганого для власних дітей, бажаючи, аби вони були щасливими...

І наскільки розумні наші діти, які вміють знайти вихід із надскладним життєвих обставин.

Світла та добра історія, від якої стає тепло, хоч і не скажу, що вона дуже весела та оптимістична. Вона просто життєва. Бо неповних сімей довкола безліч, але не всі вміють зберегти щось хороше та важливе і поділитися цим з іншими — розумінням та добротою.

Раджу читати тим, хто любить начебто дитячі книги. Бо насправді вони всі для дорослих.

 

 

Навіть якщо ви читали це в школі. А ви читали і ще й змушені були переказувати це все на оцінку і шукати підтекст, маючи років 13-14. Все одно візьміть і перечитайте.

Я не люблю називати авторів геніальними. Хтозна, може, Нечуй-Левицький просто вгадав, а може, він таки дуже точно відчував те, що тепер називають словом “менталітет”. 

Але “Кайдажеша сім’я” - це така спрощена модель нашого суспільства. Простішою за неї є тільки “Лебідь, рак і щука”. Але на сторінках книги одразу розумієш, чому у нас вічні чвари в країні. 

Хоча, підозрюю, кожен винесе з цього твору свої висновки. Але перечитати варто. Це так смішно, що аж страшно.