Малювати те, що любиш, і так, як хочеш — девіз всесвітньо відомого художника став його особливістю, як і срібне волосся та чорні окуляри.
Він був провокатором та найвідомішим художником ХХ століття. Він зняв багато фільмів, його появи на публіці зафіксовані на тисячах знімків, але про його особисте життя мало хто знає. Про нього відомо все, але не ясно нічого. Аби пролити світло хоча б на деякі миті його життя та творчості, у “Бункермузі” організували лекцію про Енді Воргола.
- ХХ століття — це той час, коли художники почали шукати, - розповідає мистецтвознавець Поліна Ленарт. - Їх вже не цікавить відображення дійсності класичними способами, вони намагаються все це переосмислити, провести через себе. Абстрактний експресіонізм передував художникам ХХ століття і дуже закріпився в культурі того часу. Це було мистецтво надзвичайно глибоке та осмислене, це був вираз душевного одкровення художника.
Проте цей вид мистецтва був надзвичайно трагічним, а люди прагнули чогось легшого та буденнішого. І саме в цей час з’являється Енді Воргол зі своїм поп-артом. Хоча такий стиль і виник у Великобританії, та чи не найбільшої популярності він досяг все ж у США.
Від хвороби до власного стилю
Тож малий Енді лежав у кімнаті, стіни якої були обклеєні постерами, і просто змальовував їх та моделей із журналу VOGUE. Крім того, мама приносила йому розмальовки — за всім цим він забував про час і хворобу.
- За кожну завершену розмальовку мама приносила йому шоколад. У Енді із мамою взагалі були дуже теплі стосунки до кінця. Навіть коли він був дуже знаменитим, мама жила в тій же багатоповерхівці, що й він, щоправда, на декілька поверхів нижче. Не хотіла завжди його життю, хоча всі його роботи підписувала завжди саме вона, бо професійно займалася шрифтами. Зрештою, у порівнянні з ексцентричним сином, вона виглядала як звичайна чеська бабуся — у хустині. Можливо, через це Енді трішки її соромився показувати на людях, але любив її страшенно.
Коли Енді підріс, то навчався в школі для обдарованих дітей із художнім спрямуванням. Там його одразу помітили, що згодом допомогли вступити до Технічного інституту Карнеґі). Там одразу помітили, що в 16-річного Енді був свій стиль в малюванні. Розмальовки та постери з журналами далися взнаки.
- Енді був помішаний на брендах, тому його переїзд до Нью-Йорка було зокрема зумовлено і цим. Він шаленів від тих брендів та розкоші, які траплялися, коли ти просто гуляєш вулицями, - продовжує Поліна. - Тож спершу Енді реалізує себе як комерційний художник — малює для реклами.
Та навіть живучи на Манхеттені на орендованій квартирі із десятьма людьми, Енді умудрявся не здружитися ні з ким із компанії. Але найбільше його діймали таргани, яких ніяк неможливо було вивести із житла.
Срібний кіт і кольорова Мерилін
- У своїй книзі “Філософія Енді Воргола від А до Б” він згадував, що найстрашнішим спогадом із юності, коли він тільки починав кар’єру, був випадок, коли Енді прийшов до редактора модного журналу зі своїми малюнками. В той момент, коли він поклав своє портфоліо на стіл, з жахом побачив, що звідти виліз тарган і побіг по столу головного редактора. Але на щастя, редактора настільки розчулила вся та ситуація, що Енді він таки взяв на роботу, - розповідає Поліна.
Крім того Воргол спершу ілюстрував книги та посібники. Його малюнки досить своєрідні: інфантильні та дещо розхристані, - виглядають, наче робили їх як-небудь. І саме це відрізняло його від тогочасної реклами, тому модні журнали почали брати його ілюстрації собі на рекламу.
- У стилі копій згодом виникає картина Мерлін Монро. З копій фото Енді створює звичні із дитинства розмальовки. Здається, що чорно-біле зображення розмалювали наосліп — не знаючи, в якій баночці який колір. Після смерті Монро Енді усвідомлює, що смерть — невіддільна частина життя, тож згодом у нього з’являються картини із зображенням черепів — в тому ж стилі розмальовки. А після двох замахів на його життя спершу, Енді перестає довіряти жінкам. Оскільки двічі у нього стріляли саме жінки, одна із них стверджувала, що він має над неї владу, хоча Енді її навіть не знав, - зазначає Поліна Ленарт. - Водночас Воргол стає досить релігійним, що одразу помітно в картинах — там з’являються хрести.
Воргол також знімав псевдодокументальні фільми: один із них називався “Сон”, тривалістю понад 5 годин — про те, як спить його друг Джон Джорно; або ще були “Дівчата із Челсі”: на поділеному навпіл екрані одночасно показували один і той же фільм із затримкою в кілька хвилин, звук перемикали між кадрами — тож кожного разу фільм можна було побачити зовсім іншим.
- Попри те, що до нас дійшли щоденники Воргола, зрозуміти із них, якою він був людиною, дуже важко. Він не писав нічого особистого, там є згадки про те, що він їв і щось купував, з ким куди ходив, - каже Поліна. - Найбільше він цінував вміння залишатися пустим для навколишніх, чи принаймні робити такий вигляд.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 18 від 30 квітня 2025
Читати номер