“Суспільна амнезія — найвдаліший проект соціалізму”, - кажуть брати Капранови

Ірина НЕБЕСНА

Українці десятиліттями мовчали про страшний досвід власних родин, аби не наразитися на ще більшу небезпеку, та настав час розповідати, хто ми і звідки, переконані письменники брати Капранови.

Книга “Забудь-річка” увійшла до довгого списку найкращих книг минулого року за версією ВВС. І це не дивно, адже Дмитро та Віталій Капранови підняли важливу для українців тему: ми нащадки різних ідеологій та світоглядів, які об’єднувались в межах однієї родини. Наші дідусі воювали на різних фронтах, але кожну з тих історій варто пам’ятати та берегти.

І ось минулого року українські читачі нарешті дочекалися виходу нового роману - “Забудь-річка”, бо попередній автори видали ще за п’ять років до того.

- Те, що на нову книгу довелося чекати так довго, пояснити дуже легко, - розповідають письменники. - Це її товщина, адже в “Забудь-річці” - 544 сторінки, тим паче, ми взялися за тему, яка більша за нас, і більша за вас — ХХ століття в українській історії. Трапилося це з двох причин: по-перше, ми самі з ХХ століття, а по-друге, у нас було двоє дідів: тато батька служив в Червоній армії, кулеметник, герой “Червоної Зірки”, а дід по маминій лінії — “ворог народу”, 58 стаття, вісім років таборів. І Отак вже скільки років ми живемо за такою схемою: в Радянському Союзі героєм потрібно було вважати одного діда, а іншого зрадником, а сьогодні — все навпаки.

Правду берегли перш за все від дітей

Така ситуація братам завжди не подобалась, бо виходило, що одного діда завжди треба було соромитися, але ж вони обоє їм рідня. Тому боротися з такою ситуацією вирішили за допомогою книжки. Ще одна проблема — це сімейні історії, які іноді приховують, видаючи за правду якісь вигадані сюжети. Хоча правда згодом потім все рівно виринає на поверхню.

- Простий приклад з нашого життя: мама нашого батька завжди розповідала йому, що вся її родина свого часу загинула від тифу, в тому числі 11 дітей, - розповідають брати Капранови. - І тільки коли батьку було 74 роки, вже ми йому розповіли, що насправді їх розкуркулили і відправили в Сибір. А бабусю, маленькою, скинули з воза, сусіди підібрали і тому вона вижила. Ми про це довідалися від нашої бабусі, яка свого часу просто по-жіночому з нами цим поділилася. Але стільки років мовчати! Рідному сину не розповісти про його дідів і бабів!

Правда криється в тому, що в ті часи говорити про таке було дуже небезпечно, пояснюють письменники. Походження могло бути одночасно вироком. Якщо ти з родини куркулів, священників, жандармів чи буржуазії — до війни це був вирок.

- А після війни вироків побільшало, - продовжують автори. - Якщо твоя родина була в лісах чи співпрацювала з німцями в якійсь дивізії чи просто в поліції — це вже був вирок всій твоїй родині. Навіть ми, коли вступали до інституту, то заповнювали анкету із питанням про те, чи були ви чи ваші родичі в полоні, партизанських загонах, проживали на окупованих територіях у часи Великої Вітчизняної. Звісно, ми писали, що ні. Але українці не можуть писати “ні”, бо в той час вся Україна була на окупованій території. Але й написати “так” не можна було, бо тоді хрест на будь-якій кар’єрі, плюс помітка в особовій справі. Тому дітям не розповідали, щоб вберегти і їх, і всю родину. Бо синдроми “Солодкої Дарусі” і “Павліка Морозова “тоді були чи не найпоширенішими явищам. Якщо ненавмисно, то здуру можна було підвести під статтю всю родину.

А стаття мала подвійну дію: ти міг відсидіти за нею десять років, а тоді тебе могли за нею ще раз засудити і розстріляти, пояснюють брати Капранови. Тому й виникла така собі добровільна втрата пам’яті поколінь.

- Звісно, всі ці історії вимагають глибокого осмислення, тож ми знайшли для них аналогію — наново відкрили забуту всіма Забудь-річку. Наші предки в ще дохристиянські часи вірили, що наш світ і той світ розділяє така собі річка. Коли людина помирає, її душа пролітає над цими водами і все забуває. Коли ж людина народжується знову, то пролітає назад і знову все забуває. Тож в нас склалося враження, що ця річка це ніяка не вигадка, і прокопана вона чи не в кожній сучасній родині між нашими дідами-прадідами з ХХ століття і нами, - зазначають автори. - Тільки вона більшою мірою добровільна. Таке враження, що ця Забудь-річка — це найуспішніший проект соціалізму, успішніший навіть за Дніпровську ГЕС, БАМ, Донбас і таке інше.

Донбас — це один із наслідків цього явища, переконані письменники.

- Адже для вас не секрет, що і після перших визвольних змагань 20-х років, і після Другої світової всі, хто був повстанцем і вижив, хто ховався від того, що був у полоні, хто співпрацював з німцями чи воював за петлюрівців чи за УГА, всі втікали на Донбас масово, кажуть автори. - Бо там не питали документів, хочеш працювати — кайло в руки і копай! І там дуже багато оцих націоналістичних елементів, діти яких сьогодні носять “колорадські” стрічки. Бо їм просто не сказали, ким були їхні батьки.

Трохи правди і трохи вигадки

Так у братів Капранових і виникла ідея написати роман на цю тему, аби глибше в ній розібратися. Сюжет ґрунтується на одній і тій же людині, яка проходить три різні сторони війни: Червону армію, ліс і німецьку армію. Але зробити це без елементу фантастики не вдавалось, тож спосіб письменникам підказала їхня схожість.

- Ще одну підказку нам дав ветеран війни Петро Галицький, - пригадують брати Капранови. - Він розповів історію, як за війни копав траншеї на Київщині, і в них в бригаді був єврей із Одеси. Коли почався наступ, всі кинулись втікати, а єврей сів і заплакав, бо втікати йому немає куди, і його точно вб’ють. Тож Петро віддав йому свої документи, адже в рідному селі його і так всі знають, і так стало на світі два Петра Галицьких. До слова, Галицькі в Одесі - сьогодні досить відома родина, бізнесмени, хтозна, можливо, це якраз нащадки того юнака, який потім пішки дійшов до рідного міста.

У родині Капранових також була історія із підробкою документів. Коли їхнього діда посадили, бабуся не захотіла сидіти як дружина “ворога народу” і втекла до Молдови, де виправила документи, де вказала, що незаміжня, а сама потайки їздила в Україну і посилала чоловікові посилки на Сибір.

- А коли через вісім років діда випустили, і він приїхав до неї, то вона його не прийняла, бо ж за документами незаміжня. І 58 стаття має зворотну дію: якщо дізнаються, що вона брехала радянській владі, то її з доньками заслали б на Сибір. Тож дід два роки ходив з одного кінця Дубоссар на інший, до дружини, поки не помер дідо Сталін. Аж тоді родин а возз’єдналася, - розповідають автори.

В “Забудь-річці” сюжет знаходить свій початок в Бережанах. 39-й рік, приходять “совіти”, і зустрічаються троє хлопців: один місцевий із села з-під Бережан, другий - син офіцера УНР, а третій — комсомолець з Полтави, який приїхав організовувати комсомол.

Спершу заарештовують сина офіцера УНР, він потрапляє в табір, а тоді потрапляє в Червону армію, але під документами селянина Степана Шагути. Другим під час німецької окупації потрапляє в штрафбат, а тоді в дивізію “Галичина” комсомолець з Полтави. А місцевий селянин втікає до лісу і потрапляє в українську “партизанку”.