Трагедійне на одну дію «Ножі в курях, або Спадок Мірошника» представили троє акторів Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Попри аншлаги, які були на прем’єрі цієї вистави у Львові, тернопільська публіка сприйняла постановку з прохолодою. Окремі глядачі, відверто знудившись, просто виходили із залу. Вистава філософська, складна, багатогранна, сповнена численних символів. В ній ідеться не стільки про буденність сільського життя і любовний трикутник, як про різні системи мислення, зіткнення протилежних світоглядів, правду та брехню, пошук і віднайдення власного призначення.

Орач Вільям строго дотримується сільських традицій. Він сприймає світ і звичний йому спосіб життя як щось цілісне і нерозривне, священне – те, що не підлягає змінам. Мірошник Гілберт Горн натомість багато читає, роздумує і пише, таким чином намагаючись дати власні назви речам, які його оточують. Дружина Вільяма бачить світ по-своєму. У виставі вона скидалася на дивачку, яка намагається ідентифікувати себе, перебуваючи у пошуках власного шляху та призначення, шукаючи назви для того, що є довкола неї.

Не всі глядачі зрозуміли у чому ж полягає спадок Мірошника і до чого тут ножі в курях, хоч молода жінка у своєму фінальному монолозі спробувала поставити всі крапки над і: «Я не поле. Як це я – поле? Поле – воно яке? Рівне. Сире. Чорне від дощу. Я не поле. Світ тут, перед моїми очима, а я тільки повинна встромляти назви у все, що є довкола мене, так, як я встромляю ножа у живіт курки». Власне ця фраза є своєрідною метафорою: ми розтинаємо реальність, коли називаємо речі справжніми іменами.

Підсилює сприйняття вистави оригінальна сучасна сценографія Володимира Стецьковича. Він дістав з голови героїні її живописні думки — і відтворив їх в онлайн-режимі, використавши картини Катерини Білокур.

Політичний детектив «Кафе Республіка» показали тернополянам 17 вересня актори Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Подивитись виставу, у якій владу порівнюють із сексом, прийшло небагато глядачів. Були пусті місця і в партері, і на балконах. Та все ж ті, хто добув до кінця, щедро купали акторів та автора п’єси в оваціях, а голова журі народний артист України Федір Стригун наголосив на тому, що дуже непросто грати виставу про сучасність і назвав артистів «розумними арлекінами».

Нагадаємо, що п’єсу, яка запрошує в реалії українського політичного життя, написав молодий письменник  Богдан Гнатюк – син народного артиста України Анатолія Гнатюка. До речі, останній грає у виставі роль лідера партії.

Дія відбувається у загадковому Кафе «Республіка», яке стає прообразом місця основного вибору людини, де на неї чекають усілякі спокуси і де вона повинна вистояти чи зламатись. Головний герой – молодий депутат Харитон Дальній. Йому, як цілеспрямованому ідеалісту і людині, що прагне змінити ситуацію в країні на краще, пропонують великі гроші, аби він лишив свою фракцію і став політичним перебіжчиком. Не бажаючи зрадити своїх соратників, Харитон спочатку відмовляється. Проте, він зустрічає і закохується в дівчину Беллу, яка заявляє, що буде з ним лише тоді, коли він здійснить її заповітну мрію стати популярною співачкою. У Харитона є зовсім небагато часу, щоб зробити вибір: залишитися вірним своїм політичним ідеалам, чи взяти гроші і заволодіти жінкою, яку бажає понад усе на світі.

– Життя це гра. Гра жорстока і цинічна. Якщо ми проаналізуємо головного героя, то зрозуміємо головну думку, – наголосив в одному інтерв’ю драматург і режисер Богдан Гнатюк. – В усі часи приходила якась молода, чи не дуже молода людина і говорила, що вона все змінить. У декого з таких людей були інші плани, а дехто дійсно хотів змінити світ і вірив, що це можливо. Саме таким є Харитон Дальній, який пропонує нове життя і вірить в те, що говорить. Вистава «Кафе «Республіка» про вибір між фізичною насолодою та служінням певним вищим ідеалам – моральним, політичним та ідеологічним.

Головний герой хоч і продався, але наприкінці обирає все ж теорію. Він говорить про демократію, про рівні права, про багато інших речей, які дуже красиво звучать, особливо, коли в них вірити. Але до цих речей не можна доторкнутися. Харитон «купив» дівчину, розуміє, що може до неї доторкнутися, але він цього не хоче. Він хоче жити з тим, до чого не можна доторкнутися, тому повертається на Батьківщину, хоча розуміє, що там вже нікому не потрібен.