Як на Галичині з'явився футбол: копаний м'яч, дружини та мистецтво

На Галичині копаний м’яч, який зараз всі знають як футбол, не обходився без політики: поляки, євреї та українці і на полі намагалися показати, хто тут головний.

Часто-густо у гравців команд не було грошей на форму, тому українці грали у... вишиванках. Про ці та інші цікаві факти у своїй книзі “Копаний м’яч. Коротка iсторiя украïнського футболу в Галичинi 1909–1944” розповів журналіст Денис Мандзюк. 

Ідея написати книгу про футбол на Галичині виникла у нього випадково, зізнається автор.
- Я сидів у бібліотеці ім. В.Стефаника, гортав каталоги, шукав якісь ідеї для написання статей, - пригадує Денис Мандзюк. - І зовсім випадково натрапив на видання, яке називалося “Змаг”. Коментар до нього був таким: “український спортовий часопис”. Це видання виходило в 1937-1939 роках, спершу в Перемишлі, а потім у Львові. Тож мені стало цікаво, що це за такий український спортивний часопис, і про що там могли писати у міжвоєнні роки?

Тож журналіст взяв цю газету для ознайомлення. Як сам зізнається, вона його приємно здивувала: великий формат, цікаве наповнення.

- Було три пункти, які мене здивували найбільше, - розповідає далі Денис Мандзюк. - По-перше, формат, наповнення самого видання: там було чимало ілюстрацій, інтерв’ю зі спортсменами та погляд на команди зсередини. Крім того, самі ж гравці розповідали про свої тактики, чим займаються поза спотом: хто де і ким працює, що полюбляють і т.д. По-друге, приємним відкриттям стало те, що в спорт тоді був досить розвиненим: регулярно проходили матчі, було багато команд, влаштовували сезонні змагання, визначали кращих. По-третє, здивувала мова газети: слова були доволі незвичними, багато із них я просто не розумів.

“Грачі” та “дружини” 

Футбол тоді називали “копаним м’ячем”, команди - “дружинами”, гравців - “грачами”. Однак найцікавішим словом називали тоді чемпіонати - “мистецтво”, розповів Денис Мандзюк.
- Відповідно, переможець чемпіонату називався не інакше як мистцем, - продовжує пан Мандзюк. - Отоді  виникло бажання видати про це книгу, вмістити в неї якнайбільше ілюстрацій та цитат із тодішньої преси. Це був 2010 рік, попереду на нас чекав Чемпіонат світу, який відбувався в Польщі та Україні. Але згодом вирішив, що краще видати книгу пізніше, але зробити її повнішою та цікавішою.

Тож Денис Мандзюк розпочав свої дослідження. Проте одразу ж зіткнувся із проблемою: не так вже й багато інформації про футбол того часу зберігали в архівах. Матеріали можна було знайти чи не лише в одному-єдиному фонді “Українського спортового союзу”.

- Насправді цей фонд є дуже крутим, адже зберігає не лише інформацію про усі матчі та рахунки, а на звороті протоколу кожного матчу суддя писав свої певні зауваження та примітки. Якщо матч був не надто цікавим, то написано було досить мало: поле було поганим чи футболісти поводились нечемно (усміхається — прим.авт.). Але зазвичай декілька цікавих абзаців писали чи не щоразу. Наприклад, про те, що до судді з трибун кричали якісь не надто хороші фрази, чи що у роздягальні він почав, як щось таке ж про нього говорили гравці, до того ж, знаючи, що він міг їх чути.

Однак основним джерелом для книги все ж була преса того часу. Денис Мандзюк розповідає, що перечитав масу спортивних видань. Крім вже згаданого “Змагу” ще були такі україномовні газети “Спорт”, “Спортові вісті”, також рубрики про новини спорту були і в загальноінформаційних виданнях того часу, таких як “Діло” та “Новий час”. Також переглядав журналіст і польські видання, щоб мати загальне уявлення про події того часу.

- Крім цього також шукав спогади учасників змагань, які публікували у виданнях діаспори та навіть окремими книгами, - каже Денис Мандзюк.
Та чому ж футбол прижився на Галичині? Для цього треба розуміти історичні умови того часу, запевняє журналіст.

На полі доводили, хто головний

- За часів Австро-Угорщини етнічний склад населення Східної Галичини, території нинішніх Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей, значно відрізнявся від сучасного: в селах тоді жили здебільшого українці, а в містах поляки, євреї та українці. Поляків було більше, ніж решти, тому  й не дивно, що перші матчі із копаного м’яча відбулися саме серед польських дружин. Потім гру підхопили євреї, аж тоді все дійшло і до українців. До слова, син Івана Франка Тарас згадував, що учні академічної гімназії Львова знаходили собі галявину, знали, що мають бути якісь ворота та м’яч — уявлення про футбол в українців тоді було досить туманним, - розповідає Денис Мандзюк. - Тоді обирали капітанів двох команд, і починали “грати”. Але правил ніхто достеменно не знав, тому виглядало це як щось середнє між футболом, регбі та просто бійкою за м’яч.

Іншому сину Франка Петру пощастило навчатися в гімназії тоді, коли там був Іван Боберський, якого зараз називають батьком українського спорту, розповідає далі журналіст.
- Цей чоловік поїздив світом, побачив, як виглядає спорт в Європі, тож по приїзду до Львова почав викладати в гімназії такий предмет як “Гімнастика” і пояснив правила гри. Тож вже у 1906 році виникла перша українська команда з футболу “Український спортовий кружок”. Після цього почали виникати команди в різних містах. Звісно, під час матчів між українськими та польськими командами, це було щось більше, аніж просто спорт.

Поляки доводили, що вони на цій території головні, українці — що це їхня територія, а поляки окупанти. Євреям нічого не треба було доводити: вони просто хотіли сказати своє слово і в спорті (сміється — прим.авт.). Тому без бійок та претензій від публіки до команд та суддів не обходилось і тоді.

Перший матч із копаного м’яча у Тернополі відбувся 21 серпня 1909 року. Грали тоді польська команда “Креси” та українська “Поділля”. А однією із перших у нашому місті була єврейська команда “Єгуда”, розповів автор. 

Довідка:

Денис Мандзюк - журналіст, блогер, фотограф, стендап-комік. Народився у Луцьку. Закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. Мешкає у Львові. Редактор відділу «Історія і мова» у журналі «Країна» та «Газеті по-українськи». Капітан команди КВН «Бомба» (Млинів). Восени 2014 року представив збірник своїх публікацій «Країна Галичина»