Кажуть, що слідство у справі розстрілів на Майдані триватиме ще років два-три

  Кажуть, якщо не через рік чи два, то через десять правда таки випливе.
  Від куль на Майдані загинуло п’ятеро хлопців з Тернопільщини. Першим вихідцем із Тернопільщини, який загинув на Майдані, став 29річний Олександр Капінос із села Дунаїв Кременецького району. Краянин отримав поранення 18 лютого, а 19 — його вже не стало.

  Хлопця знали як громадського активіста та патріота далеко за межами Тернопільщини. Чимало його ідей втілили у життя навіть після смерті його друзі та родина. Однак, як і тоді, після трагедії, так і через чотири роки вони не знають напевне, як же він пішов із життя. Була версія і про кулю, і про поранення від шумової гранати.

  — Ось так, як сказав хтось вже згодом на Майдані, що помер через поранення, отримане від уламків світло­шумової гранати, так воно і пішло в книжки,— каже мати героя Олена Капінос. — Але ж у нього поранення було в тім’я. Окрім того, як тільки його доставили в лікарню, він же казав, що в нього стріляли. Про стрілянину говорив і після операції, коли прийшов до тями. Найперше, що спитав, чи знайшли кулю.

  Однак безпосередніх свідків поранення Сашка родина впродовж чотирьох років так і не знайшла. Сподівались на фото, зроблені очевидцями, чи на випадкове фільмування цих подій. Передивившись чимало — потрібного так і не знайшли.

  — Розумієте, тоді був якийсь хаос,— продовжує вона.— На Майдані людей і не було багато. Як вже потім розповідали хлопці, що були з ним, на той момент вони вже мали йти відпочивати. Але Сашко говорив, що, дивіться, мало людей, прорвуть барикади. Тож вони так на дві частини розділились і пішли. І все. Тож може правда колись і випливе, але поки що нічого нового ми не знаємо.
 

"Вже пропали і ті докази, що були" 
 

 На суди у справі розстрілів на Майдані 18­20 лютого, за словами пані Олени, їздять Сашкові брат із сестрою. Однак аж надто значимої інформації звідти не отримують.
  — Нещодавно слухала виступ по телевізору начальник управління спецрозслідувань Генпрокуратури Сергія Горбатюка. Той заявив, що справи тримає під контролем, — продовжує вона. — Але за цей час вже пропали і ті докази, які були, ще й слідство там в столиці гальмують добре. Та надії не втрачаємо. Хай навіть не цього року, а через десять років правда мусить колись вийти на поверхню. Вже чи буде кому нести покарання, чи ні, але хочеться почути, хто ж винен.

  Попри болючі спогади, життя продовжується. Друзям і знайомим вдалось реалізувати усі задуми, які за життя виношував Сашко. Багато зусиль для реалізації його задумів доклала наречена Олена. З нею мати і досі тісно спілкується та каже, що дівчина стала для неї донькою.

  — Сашко хотів організувати в кременецьких горах табір «Гарт»,— продовжує мама. — І у 2013 році він зібрав майже усі документи, бракувало чогось одного. Через рік після трагедії документи знайшли і вже тривалий час табір працює. Його відкривають влітку, бо доводиться жити в польових умовах. Діткам проводять різноманітні майстер­класи, займаються з ними, граються. Також працює і спортзал у селі, який за життя так хотів облаштувати Сашко.

Слідство триватиме ще років 2-3

 Намагаються реалізувати багато творчих задумів і батьки наймолодшого героя Небесної сотні — Назара Войтовича, уродженця села Травневе Збаразького району. Його життя, нагадаємо, обірвали на Майдані у 17 років. На той час він навчався у Тернопільському кооперативному коледжі, на дизайнера, мріяв стати художником. Був єдиним сином у сім’ї.

  — У нашому селі Травневе відкрита Мистецька резиденція імені Назара. Адже син хотів бути художником, гарно малював, тому творчі справи і продовжуються. Правда там, у резиденції, ще ремонт не завершений, але виставки діють, — розповідає батько Назарія, Юрій. — Сюди приїжджають талановиті дітки, тут проводять з ними заняття. Купили нещодавно станок для тканини, замовили муфельну піч для випалювання кераміки, приїжджають художники до дітей і проводять майстер­класи. Допомагають нам громадські організації, підприємства. Так, спільно назбирали на резиденцію 125 тисяч гривень, а Фонд відродження цю суму подвоїв. А щодо влади — на неї не надіємось.

  Не надіється батько найближчим часом побачити покараними і винуватців у розстрілі на Майдані. Однак, як і інші батьки загиблих героїв, сподівається, що цей день настане.

  — Розслідування помалесеньку іде, — каже Юрій Войтович. — Як пояснили нам адвокати, ще років зо два — зо три будуть у цій справі заслуховувати свідків. Надію дає те, що є нові свідки, нові свідчення, нові докази, однак поки що подробиці всього цього на загал не розголошуються.

Кого вважати винними 

  Вірить у те, що рано чи пізно будуть покарані винуватці розстрілів на Майдані — і батько уродженця Збаража, Устима Голоднюка. Життя Устима, нагадаємо, обірвали на Майдані 20 лютого на 19-му році. На той час він був студентом Бережанського агротехнічного інституту.

  — Очікуваних результатів за чотири роки так і нема, — розповідає Володимир Голоднюк. — Відсутність покараних хвилює не тільки нас, батьків убитих хлопців, а й все громадянське суспільство. Щодо цього ми неодноразово збирались, спілкувались з представниками влади. Так, 20 лютого родини героїв Небесної сотні були на зустрічі з Генпрокурором, тут вкотре розбирались у тому, чому так довго триває слідство.

  За словами пана Володимира, якихось нових подробиць про розстріл його сина наразі нема, адже його справа не відокремлена, усі справи об’єднані в одному провадженні. Єдине, що у справі  його сина, можливо, трохи більше доказів. Адже дитину тоді розстрілювали «на камери».

  — Чи вірю я у те, що винні будуть покарані?, — каже він. — Це залежить від того, кого вважати винними. Якщо ті, хто тиснув на курок, то так, вони можуть бути покараними. Будуть покараними і ті, хто віддав накази, але пізніше.

"Бо я втратила частину себе" 

Чому так довго триває слідство і чому нема крапки, має своє пояснення мати ще одного героя Небесної сотні, уродженця села Зубрець Бучацького району, Оксана Костенко. Жінка каже, що, дивлячись на політичну ситуацію в країні, дивуватись не доводиться. Мовляв, яка ситуація, таке і слідство.

  Життя її сина Ігоря, нагадаємо, обірвалось на 22- му році. Хлопець на той час навчався на п’ятому курсі географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Був журналістом інтернет­видання «Спортаналітика», активним дописувачем «Вікіпедії», обожнював спорт.

  — На суди до Києва їздить мій чоловік, а мені розказує так, аби зайвий раз не травмувати, — розповідає мама Ігоря, пані Оксана. — Бо я до сьогодні не можу ні дивитись фото з Майдану, ні якісь відео. Той біль — він до кінця мого життя. Можливо, влада не поспішає із слідством, сподівається, що батькам переболить ще за рік, два. Але цього ніколи не станеться, бо я втратила частину себе.

  На якусь мить біль стихає, додає вона, коли спілкується з друзями сина, однокурсниками. Бо, каже, у них вона бачить свою дитину.

  — Я сьогодні, 20 лютого, була в Львівському університеті, — продовжує вона.— Тут відкривали погруддя моєму сину. Пройшлась і аудиторіями. Одну з них назвали іменем Ігоря. Тут є історія мого сина, тут багато його фото. Ось в такі моменти, коли спілкуюсь з його друзями, з людьми, які знали його і любили, стає легше.

  Ще одним уродженцем села Зубрець, який загинув на Майдані 20 лютого, був 21-річний Василь Мойсей. 

  Хлопець навчався у Луцьку на четвертому курсі на реабілітолога. Планував вступати ще й до семінарії, хотів стати священиком. Змалку цікавився УПА. 
Він, як розповідав його батько, чотири рази вздовж і впоперек обійшов Карпати, побував у різних місцях боїв Української Повстанської армії і занотовував враження про усі походи, нові місця у записник. Знайти той записник — було мрією батька. На жаль, наразі зв’язатись з батьком Героя не вдалось.
 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.