"Спершу до нас ставились, як до героїв. А після 90-х стали забувати", - кажуть чорнобильці

Ліквідатори, інваліди Чорнобиля прийшли, щоб пом'янути загиблих товаришів та родичів. Після молебну керівники міста і області, чорнобильці, працівники управління ДСНС поклали квіти до підніжжя меморіалу.  



















































Спогадами про події в Чорнобилі ділиться голова обласної спілки чорнобильців, керівник громадської організації „Чорнобильський щит" 62-річний Борис Коваль.

 - Моя доля перетнулася з містечком Чорнобиль у 1986 році. Я служив у Державтоінспекції, - каже він. - 1 червня довелось поїхати у Чорнобиль, тоді була постійна агітація, щоб люди їхали в Чорнобиль. Нас примушували писати рапорти на переведення у Чорнобиль, на постійне роботу там. Чотири місяці ми стояли на КПП біля зони ураження. Наше завдання було підтримувати безперебійну доставку вантажів, пасажирів. Один-два рази на місяць до нас приходили медики, брали у нас кров, інші аналізи. По суті ми були для них піддослідними кроликами. На четвертий місяць служби під Чорнобилем приїхала швидка, медики назвали декілька прізвищ, в тому числі моє і забрали в госпіталь МВС у Києві. Мене  хотіли комісувати, але попросив дозволу дослужити, бо мав на руках двох маленьких дітей.

Спершу чорнобильців справді ставилися як до героїв, продовжує пан Коваль. А після 90-х років стали забувати.  Відмінили закон для чорнобильців, за яким різним категоріям інвалідів встановлювались пенсії розміром від 10 до 6 неоподаткованих мінімумів.

- Тепер усюди просять довідки, де я був в період ліквідації аварії по днях, - каже Борис Коваль. - А дістати такі документи неможливо, бо термін їх зберігання 25 років. І що робити?  

Член обласної спілки чорнобильців Людмила Поліщук хоче пам'ятати своє місто Чорнобиль молодим та гарним.

- В мої часи поблизу лосі бігали, зайці, всюди у місті цвіли квіти, - каже жінка. - А зараз вовки тільки шастають  і дерева проросли в хатах, проросли в асфальті. Там один жах.

 - Пам’ятаю місто мирно спало вночі, коли сталася трагедія, - пригадує пані Поліщук.  Якби не робилися такі ганебні експерименти, які були в СССР, все було б добре. Хотіли зробити роботу пошвидше – виконати п'ятирічку за чотири роки. Четвертий енергоблок повинен був ставати на ремонт. Дрібні поломки час від часу траплялися, але люди цього не відчували. Першого травня мав бути першотравневий парад, тому коли жителі побачили роботи з дезактивації, вони подумали, що миють місто до свят.

Коли сталася аварія пані Поліщук стояла перед вибором, їхати з Чорнобиля чи ні. Адже в неї були маленькі діти, - хлопчик-першокласник та дівчинка-шестикласниця. 

- Але в мене чоловік працював прорабом на станції, і я не хотіла його кидати, - каже жінка. - Він не дожив декількох днів до десятої річниці аварії. Крім того, в нашого покоління було таке відчуття: „Хто як  не я”. Тому я взялась допомагати ліквідаторам.  В мене питають, чи побуваю я там ще раз. Ніколи після того не була і не поїду.

Зараз Людмила Поліщук проводить екскурсії для школярів в музеї Чорнобилю, що на вул. Франка 7. Якщо хочете відвідати музей, звертайтесь за телефоном: 096-968-06-17.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.